I от Мирина мама, пробувши в кімнаті лиш п’ять хвилин і відмовившись від чудової розчинної кави, проголосила вирок: «Ніякої прописки!» — і грюкнула дверима.
— Тоді ми поїдемо звідси, — гукнула їй услід Мира.
— Куди ви поїдете? — поцікавився я.
— У Німеччину! Німеччина почала брати євреїв! Вони нам винні за Бабин Яр.
На це я змовчав. Замислився. I відчув дивний, ледь відчутний душевно-родинний зв’язок із Мирою. Як з рідною сестрою, з якою проворогував усе дитинство, але зараз, передбачаючи її від’їзд, заздалегідь засумував.
— А його пустять? — запитав я після паузи, киваючи на сплячого в брудному одязі на тахті молдаванина Вітю.
— Його пустять. — Мира опустила погляд на свій вже помітний живіт та погладила його. — Ось тут справжній єврей, — ніжно сказала вона. — А батько в нього — нещастя! Але все ж таки батько.
Я кинув погляд на свій новий годинник — подарунок від самого київського мера за організацію і активну участь у першій польсько-українській конференції підприємців. Половина дев’ятої, а в центрі циферблата — золотий тризуб.
— Ти його горілкою промий, — кивнув я на Вітю. — І пластиром заклей, щоб інфекція не потрапила. Бо не доживе він до твоєї Німеччини!
Мира кивнула, подивилася на мене жалібно і навіть з докором, ніби я був винний в усіх її нещастях.
«Тримайся-тримайся!» — подумки побажав я їй витримки і, почепивши на шию краватку з червоним польським орлом посередині — подарунок із цієї ж конференції, попрямував на роботу.
209
Київ. Січень 2005 року. Вечір.
Я спочатку не звернув уваги на дивну тишу у квартирі. Прийшов, пожбурив дорожню сумку у кабінет-спальню та відразу попрямував на кухню.
У мийці — купа брудного посуду. Світлана ще досі не навчилася завантажувати посудомийну машину. Але це не страшно. Вона за своєю природою не домогосподарка. Ніколи раніше не була нею і тепер, мабуть, не стане.
Моє перше бажання — випити чаю — я залишив непогамованим. Але мені спало на думку, що замість чаю буде набагато логічнішим зігрітися якимось міцнішим напоєм. Мій вибір спинився на коньякові. Щоб продовжити після смакування тригодинного польоту. Мій домашній коньяк виявився зовсім не гіршим від того, що мені пропонував стюард. Тільки там це був «Мартель», а я тут побалував себе «Ларсоном». I те, й інше — Франція. М’який, приємний, розслаблюючий смак.
I знову тиша привернула мою увагу. Потрібно зазирнути в спальню. Може, Світлана спить?
На годиннику — половина дев’ятої. Наче зарано. Зарано, щоб лягати відпочивати.
Я зазираю у спальню. Бачу застелене ліжко. Аж занадто застелене, ніби з якоюсь особливою ретельністю.
Тупо дивлюсь на наше широченне ліжко, яке вже давно забула моя спина. I раптом помічаю на подушці записку.
«Пробач, я все ще хочу побути сама. Поки що переїду до Жанни. Її телефон — 239-00-45. Телефонуватиме Валя — продиктуй їй. Сам телефонуй лише за крайньої необхідності.
Цілую. Світлана.»
На кухні я все ще тримаю записку в руках. Заліз на стілець біля барної стійки. Дивлюсь на телефонний номер, намагаюся збагнути, в якому районі мешкає Жанна. Чи це її мобільний?
За вікном знову в зимовій нічній темряві сипле сніг. Я не хочу ні чаю, ні кави. Я не хочу й самоти. Але я знаходжу одну втішну думку, яка «згладжує» мій настрій. Мені не доводиться брехати. Я не маю кому брехати. Мені не потрібно вигадувати, куди й чому я літав. Світлана сама зробила все так, щоб не дізнатися правди. Може, вона щось передчуває. Але, ймовірніше, їй зараз ніхто не потрібний. Їй, мабуть, і Жанна також не потрібна. Але за Жанну вона, мабуть, відповідає. «Ми відповідаємо за тих, кого приручили!» Вона забрала Жанну з Великої Об’їзної, переодягла її, причесала, і тепер у неї є Жанна, як в інших багатих панянок є чау-чау чи інші породисті живі іграшки. Жанна, якщо бути відвертим, не породиста, зате швидко навчається і вміє розмовляти.
I чого це я накинувся на бідну Жанну? Я тріпаю головою, дивуючись зі своєї раптової люті. Ні, Жанна хороша, Жанна бідолашна, бо зараз стати щасливою й веселою, перебуваючи поруч із моєю, або з колишньою моєю, Світланою Віленською, неможливо.
А чи можна стати щасливою біля мене?
Я знову доливаю собі в келих коньяк й замислено зітхаю.
Дзвонить телефон.