— Що ви? Ми за цим стежимо.
Білий халат головного лікаря й фіолетовий халат Валі Віленської залишаються на території будинку-інтернату. А ми у старенькому «опелі» їдемо назад у Київ. На задньому сидінні сидить щасливий Дмитро.
— Дорогою де-небудь пообідаємо, — каже мама. Потім обертається до брата: — Що вам давали на сніданок?
— Вівсянку з варенням.
— Як в Англії! — кажу я усміхаючись.
— А ми будемо рибалити? — запитує Дмитро. — Ти ж обіцяв минулого разу.
— Будемо, будемо! На лимані знаєш як клює! Закинув і відразу витягнув!
Я дивлюсь на нього у дзеркальце. Бачу його посмішку й думаю: «Добре влаштувався! Немов уклав угоду з життям про взаємне невтручання!»
29
Київ. Жовтень 1983 року. Вечір.
А дощі ллють і ллють. Друг Женька з третього поверху притяг відик і касету з порнухою. Мама поїхала до кравчині. Ми дивимось і дивуємося.
— Уявляєш, в них таке щодня по ящику показують! — каже Женька. — А у нас — програма «Час» та «Сільська година». Дивитись нічого!
На екрані в басейні плаває голяка немолода грудаста жінка. Час від часу вона підпливає до бортика та сама пестить свої груди. При цьому дивно всміхається.
Я знизую плечима.
— А ти хотів би увесь час бачити таке по телеку? — запитую я.
— Зачекай, далі буде цікавіше! — обіцяє Женька.
Далі на касеті майже те саме, лише під завершення фільму з’являється чоловік, роздягається голяка і також пірнає у басейн. Спочатку вони розмовляють англійською. Без перекладу, звичайно. А вже потім займаються ділом, але з води практично нічого не видно.
Я знову знизую плечима. Запитливо дивлюся на Женьку.
— Це не та касета! — вибачається він. — Мені обіцяли іншу, а притягли ось цю...
Відключивши громіздкий відик від телевізора, він забирає його разом з касетою. І я залишаюся сам. Хоча в принципі ще не так пізно, але за вікном ллє дощ, і здається, що вже ніч і що вона ніколи не закінчиться.
30
Повітряний простір України. Жовтень 2014 року. Ніч.
Екіпаж президентського авіалайнера вочевидь напружений. За останні півгодини командир екіпажу підходив до мене двічі.
— З землі немає жодної команди, — докладав він. — Що робити?
— Продовжуйте кружляти над Києвом. Команда буде!
Дві стюардеси — молоденькі блондинки — вже встигли намалюватися. Малювалися вони по черзі в туалеті. Тепер стоять у хвості салону й про щось нервово шепочуться. Мабуть, їм передалося хвилювання пілотів. Але ж пілоти хоч розумні люди. Розуміють, що щось тут не так. Думають, напевно, що поки ми кружляємо в нічному небі, на землі військовий переворот чи ще щось подібне. Насправді маленький переворот учинили ми з Колею Львовичем. Звичайно, Казимир міг би зробити спробу вчинити антипереворот, але я сподіваюся, що він ще спить і ні про що не знає.
Я підводжуся з крісла. Проходжуюся задумливо широким проходом, засланим чистенькою килимовою доріжкою. Доходжу до стюардес. Вони замовкають. Дивляться на мене очікувально.
— Куди хочете полетіти? — жартома запитую я.
— У Туреччину, на море, — відповідає та дівчина, що ліворуч. Вона сміливіша, ніж її подруга.
— У Туреччину? — Я дивлюся собі під ноги, а потім на стрункі ніжки стюардес. Вони це помічають.
Знову підводжу погляд.
— Може, полетимо. Я подумаю! — Розвертаюся та йду розважливим кроком до кабіни.
Дверцята до кабіни відчинені. Там палає безліч лампочок — синіх, червоних, зелених. Далі, за склом — цілковита темрява.
Командир екіпажу виходить мені назустріч.
— Пане президенте, є команда! Летимо в Монголію!
— У Монголію? — Я здивований. Краще б справді в Туреччину. Вона тут поруч, за морем.
За годину я дізнаюся, що терміново зібрана делегація представників вітчизняного бізнесу летить слідом за нами на другому президентському літаку. Там також є Коля Львович. Добре, коли президент у країні один, а президентських літаків — два, міркую я, перш ніж заснути під одноманітне дзижчання двигунів авіалайнера.
31
Київ. Червень 2015 року. Неділя.
— Може, поїдете до Кончі? Відпочинете? — турбується помічник.
Він стоїть у дверях мого кабінету в офіційній резиденції на Десятинній. На вулиці спекотно, і лише три безшумні кондиціонери утримують у квартирі приємну прохолоду. Від самого погляду у вікно мені стає гаряче. Гаряче й неприємно.
— Ні. — Я дивлюся на помічника й намагаюсь придумати йому завдання, щоб він більше не турбував мене. — Знаєш що, є в мене до тебе одне прохання... Але так, щоб ніхто нічого не знав...