— Викликати машину? — запитав охоронець, здивовано вирячившись на моє довге чорне пальто.
— Ні, — відповів я. — Я зараз повернуся...
На вулиці дув вітер — гострий, холодний. I сніжинки, які залазили мені за комір і липли до обличчя, були гострими й колючими.
Переходячи бруківку проїжджої частини, я, спіткнувшись, мало не впав.
Біля світлого віконця зупинився. Зазирнув туди, але нічого не побачив. Воно було зсередини чимось заклеєне. Прислухався. До вух долинули кілька чоловічих голосів, котрі неквапно про щось розмовляли.
Я зазирнув у прохід — саме там, у торцевій стіні дві сходинки сходили донизу, до дверцят цього напівпідвалу.
Я грюкнув кулаком у залізні двері та потяг їх на себе. Вони відчинилися. Я зайшов. I відразу впіймав на собі цікаві погляди чотирьох чоловіків, що сиділи за журнальним столиком у маленькій кімнатці-купе ліворуч від входу.
— Можна? — запитав я.
— Присідайте! — відповів найстарший з них, сивий, з примруженим поглядом.
Я присів на краєчок старого дивана з порепаною шкіряною оббивкою.
Мені відразу налили срібну стопочку горілки та вказали поглядом на тарілку з порізаним сальтисоном і на баночку з хроном.
— Ваше здоров’я! — сказав сивий, піднімаючи свою срібну стопочку з вигравіруваним малюнком і числом «60».
— Ваше також, — відповів я, підносячи стопку до рота.
— Десь я вас уже тут бачив, — задумливо промовив вусатий чолов’яга, який сидів навпроти сивого.
— Я тут неподалік мешкаю, на Десятинній.
— А-а! — кивнув вусатий. — Тоді зрозуміло. Значить, десь тут і бачив. Обличчя у вас таке... Дуже легко можна сплутати...
Я погодився. А сам пошукав поглядом дзеркало. Знайшов одне маленьке, що висіло високо на стіні.
— А в нас тут проблеми, — зітхнув сивий.
— Які?
— Та виселяють нас звідси, — він оглянув кімнатку-купе, потім кинув погляд у маленьку залу, де на стінах висіли картини.
— I хто ж це виселяє? — зі співчуттям поцікавився я.
Сивому було ліньки розповідати.
— Влада, — зітхнув він.
— Миловзоров? — прочитав я вголос.
— Так, це я, — кивнув він. — А це кращі художники, які на хер нікому тут непотрібні! Блудов, Лебедінець... А це Сергій Тарнавський.
— Ну а чого ж це кращі художники і нікому не потрібні? — поцікавився я.
— Та так. — Сивий скис, знову стомлено зітхнув. — Важка тема. Іншим разом. Налий! — звернувся він до вусатого Сергія, вказавши на мою порожню стопку.
— Може, зможу допомогти, — пообіцяв я, підчепивши спільною алюмінієвою виделкою шматочок сальтисону.
— З нас тоді по картині й по пляшці! — пообіцяв сивий.
— Домовились. — Я самовпевнено посміхнувся.
— Може, залишите візитівку? — запитав вусатий Сергій.
— Я не маю, — зізнався я. — Давайте я вам запишу телефон секретаря.
У зошит із записами цін на картини я записав номер мобілки Львовича. І розпрощався.
Сніг і далі сипав з неба на бруківку Андріївського узвозу. Зліва від арки, що вела у двір, стояв джип «тойота». Всередині сиділо кілька чоловік. Інший такий самий джип стояв навпроти правіше, саме там, де починалась церковна загорожа, там, звідки вже кілька ночей поспіль виходила нагору, в мій улюблений пейзаж, ця жінка з палаючою свічкою.
Я повернувся в галерею і на мить застиг у дверях.
— Ви часом не знаєте, тут іноді ночами жінка зі свічкою гуляє... вірніше, стоїть під церквою? — запитав я.
— Капніст? — перепитав сивий. — Марія Капніст, вона гуляла. Але це вже було давно. Років із тридцять тому. Її потім машина збила на смерть...
— А інші жінки зі свічками?
Сивий заперечливо хитнув головою.
— Ні, лише вона. На церковні свята. А більше я нікого не бачив, щоб з палаючою свічкою.
— Так?! — Я замислився. Подивився уважно сивому у вічі. — А як ти гадаєш, вікно може виходити не на вулицю, наприклад, а в минуле?
Сивий усміхнувся.
— Звичайно, — сказав він. — У мене майже всі вікна виходять у минуле!.. Це в них ще ні. Молоді вони ще! А в нас...
Я потис йому руку, потім усім іншим. І, кивнувши на прощання, вийшов у засніжену київську ніч.
211
Київ. Жовтень 1992 року.
Золота осінь — чудова пора для змін. Зелене жовтіє та червоніє, стигле опадає, зів’яле лягає плазом на землю і там досихає під слабким осіннім сонцем.
Мира з Вітею поїхали в Німеччину три дні тому. Ми з мамою Мири проводжали їх на вокзалі. Було дивно бачити три однакові сумки-баули, з якими Мира з мамою повернулися з Ізраїлю. Зараз ці сумки, як візитну картку емігранта, завантажили у вагон поїзда «Київ — Варшава — Берлін», і поїзд рушив.