Коли він пішов, я ще довго лежав у ванні і згадував минуле. Згадував Світлану, Дмитра та Валю. «Ця частина мого особистого життя теж частково належить державі?» — міркував я.
А сьогодні я, як мені і порадив Светлов, відпочиваю. Я лежу на нашому широчезному ліжку, знову звикаючи до цього пружного ортопедичного, чи як його там, матрацу. Я лежу і ніяк не можу відволіктися від своєї самотності, яка ще більше підкреслюється розмірами цього ліжка. I як це Світлана могла спати тут сама? Я дивуюся, але відразу ж згадую ці два рази, коли я бачив, як вона лежала на ліжку в обіймах Жанни. Це ліжко винне в тому, що поруч зі Світланою на ньому з’явилася Жанна. Якби ліжко було меншим, вона, Світлана, ніколи не пустила б до себе під ковдру жінку. Чому я так міркую? Бо саме так мені приємно міркувати. Не можу ж я думати, що Світлані було набагато приємніше спати з Жанною, ніж зі мною.
216
Київ. 8 березня 2016 року.
Зранку то йшов дощ, то світило сонце. Привітний вітерець пестив обличчя. Незвична тиша в аеропорту Бориспіль дивувала. Але все було зрозуміло. Весь аеропорт терпляче очікував спецрейсу з Будапешта. Інші літаки було «відсунуто», і вони терпляче накручували кола десь поблизу Києва, очікуючи на «добро» від диспетчерів знизу.
Над моєю головою молодий помічник тримав парасолю. Ліворуч стояв інший помічник із двома букетами жовтих троянд. Весь інший почет стовбичив за плечима. Попри оточення, яке поставили ще до нашого прибуття в аеропорт, сотням кореспондентів вдалося потрапити всередину. Так що доведеться показатись і їм на очі, але тільки на мить. А потім — вінчання у Володимирській церкві, відвідування виборчої дільниці, і тільки тоді ми зможемо відпочити від спалахів, запитань, поглядів та шуму.
Невеличкий літачок зайшов на посадку. Легко торкнувся бетонної смуги й покотився в нашому напрямі.
За плечима зашепотілися. Я побачив, що навколо мене світить сонечко, і тільки я один стою у тіні від парасолі. Я похмуро озирнувся на помічника. Він зрозумів усе без зайвих слів. I відразу ж на моє обличчя лягли теплі сонячні промені.
А літак наблизився та зупинився. До нього відразу поквапилося двоє, пхаючи поперед себе трап. Ще двоє бігли, несучи в руках килимову доріжку.
Я теж попрямував до літака. Під ногами постійно хлюпотіли дрібні калюжі, але я не дивився під ноги. За спиною гуділо від армії супроводжуючих мене ніг.
Трап установили біля дверцят низенького літака. Килимову доріжку вже розстелили. Я завмер, ступивши на дальній від трапа край цієї доріжки. I подумав: добре, що вона не червона, а якась домашня, з темно-синьою хвилястою лінією скраю і ледь помітними українськими «рушничковими» орнаментами.
Овальні дверцята відчинилися, і на трап першою вийшла стюардеса. На її обличчі спочатку з’явився переляк, потім усмішка. Вона, мабуть, не сподівалася такої навали. Або не розуміла, хто летить у її літачку.
Другою на трап вийшла Ніла, за нею — Ліза. Я вихопив у помічника обидва букети й побіг до них, відчуваючи, що от-от розридаюсь від щастя. Вони були тут. Вони були моїм порятунком. Вони були й порятунком країни, але це не було важливим. Ані для мене, ані для Ніли з Лізою! Так просто співпало. Просто країна вирішила скористатись моїм щастям у користолюбних цілях.
«Наші президенти не бігають!» — пролунав з пам’яті голос Догмазова.
«Господи! — встиг подумати я. — Здається, я молодшаю! До мене повертається пам’ять!»
Я добіг до трапа саме тієї миті, коли мої обидві дівчинки ступили на килимову доріжку. Обидві були налякані, і, лише зупинивши на мені свої погляди, вони відтанули, пожвавішали, вчепилися за моє обличчя поглядами, як за рятувальний круг під час океанської бурі.
Ми обійнялися і дружньо заридали. Вірніше, заридали вони, а я заплакав від щастя. Схиливши голови, обхопивши одне одного руками так, що наш трикутник став рятувальним кругом, ми й стояли. Нам було начхати на телекамери, що пильно вивчали нас і наші почуття своїми об’єктивами, немов для передачі «У світі тварин». Начхати було на всіх, хто зібрався поблизу. На тих, хто споглядав з цікавістю, й на тих, хто сором’язливо дивився вбік. Мені було начхати на всіх!
Пішов дощ, а ми все ще ховалися від світу в нашому маленькому сімейному колі, яке ніби щойно народилося, відгородившись від усього іншого своїми спинами. Й не відразу підійшов до нас помічник із парасолею, теж, мабуть, не знаючи, що робити, не вміючи поводитись у подібній неофіційній людській ситуації.
Львович хотів розсадити нас по різних «мерседесах», але, зустрівшись із моїм сердитим поглядом, погодився, щоб ми усі сіли в одну машину.