Помічник весь витягується струною, доторкнутися — задзвенить. Навіть, здається, на пальці звівся, щоби краще чути.
— Візьми машину та знайди де-небудь зо двадцять кілограмів доброго льоду. Привезеш сюди, зрозумів?
Помічник киває і виходить. Рух прохолодного повітря крізь відчинені двері відновлюється.
Опівдні приходить лікар. Слухає серце, легені.
— Може, віскі? — запитую я.
— Мені не можна, — зітхає лікар. — Печінка!
— А мені можна? — цікавлюся.
— Можна, поступово збільшуючи дози. Серце підкаже, коли буде треба зупинитися. Чуже серце чутливіше, ніж своє. Та й людині властиво слухатися чужих органів. Адже в мене теж печінка не моя, пересаджена від людини, яка кинула пити. Тому я пити й не можу.
— Ну, а як ви розслабляєтеся?
— А як в анекдоті — я не напружуюся, — усміхається лікар. — Якщо серйозно — рибалю, збираю гриби і споюю друзів...
Його останні слова мене зацікавили.
— Споюєте, а самі не п’єте?
— Саме так. Вони п’ють і розмовляють, а я підливаю і слухаю.
— Цікаво!
— Можете застебнути сорочку. Усе добре. Головне — тримати голову в холоді, не гарячкувати. Проблеми можуть виникнути лише через нерви чи різке збудження. Так що аж занадто радіти вам не рекомендується.
— Я — людина спокійна.
Охоронець відводить лікаря до виходу, а у дверях кабінету знову з’являється помічник.
— Куди лід? — запитує він.
— У ванну.
— Весь?
— Весь.
— А потім?
— Потім покличеш мене.
Через п’ять хвилин моє втомлене спекою тіло обпалює холодом лід. Він вкрив усе дно ванни-джакузі. Я лежу на ньому, як на жаринах, близько п’яти хвилин. Потім вмикаю холодну воду, і вона струменями б’є в моє тіло, починає вимивати з-під мене куби й кубики льоду, закручувати їх у вир.
— Гей! — кричу я помічникові, і той відразу зазирає у ванну кімнату.
— Віскі, — наказую я йому.
— З льодом?
— Без.
Що за дивне задоволення: лід окремо, віскі окремо.
Кортить чогось ще, чогось сенсаційного, що може викликати у тілі резонанс.
Я прошу помічника увімкнути музику. Він знає мій смак і вже орієнтується у моєму настрої. В цьому умінні йому не відмовити.
«О, якби я біг це передати звуком!» — лине з вмонтованих у стелю гучномовців мужній бас Фьодора Шаляпіна. Ось він, резонанс тіла. Я відчуваю легке тремтіння — доказ того, що я слухаю та чую цей голос не лише вухами, але й усією шкірою, усім своїм охолодженим у ванні з льодом єством.
«Цікаво, він бив жінок? — думаю я про Шаляпіна. — Напевно бив! Під гарячу руку. Звичайно, бив найулюбленіших, найближчих. У гніві й пристрасті. Це було б гарно — побачити живцем розлюченого Шаляпіна, який заносить сильну руку над переляканою тендітною жінкою, готовою впасти перед ним на коліна та просити пробачення навіть за те, чого не робила».
— Вам лист, — уривається до моєї розслабленої уяви голос помічника.
Лист? Я дивлюся на довгий конверт з написом «Панові президенту».
— Хто приніс?
— Начальник охорони передав. Сказав, що знайшов на підлозі.
— Принеси ще віскі!
Він іде, а я розкриваю конверт, і очі мої округлюються. Я, мабуть, уже років десять не бачив, щоб хтось писав від руки. Слово вже давно стало друкованим. Літери, гранясті, як старі склянки, шикуються в будь-які речення, аж до пропозицій руки та серця. Для емоційних листів є особливий «нервовий» шрифт, для гнівних — спеціальний, «надутий» та пихатий.
«Шановний президенте!
Я сподіваюся, що ви видужуєте і скоро погодитеся побачитись зі мною. Для мене це дуже важливо. Хоча зараз я задовольняюся й цими п’ятьма метрами, які розділяють нас ночами.
Бажаю вам внутрішньої рівноваги і доброзичливості до навколишнього світу.
Щиро ваша
Майя Войцехівська».
Лист промчав по мені, як трактор. Я лежав у джакузі, обеззброєний нахабністю цієї пані. Її почерк відсилав мене в перший клас середньої школи, де в зошиті в косу лінійку я вчився правильно «нахиляти» букви, щоб виробити почерк та й узагалі просто навчитися писати.
— Ваше віскі! — проспівав над головою помічник.
Я узяв іншу склянку. Поставив її на край ванни і, спіймавши у воді два кубики льоду, кинув їх у віскі.
— Дізнайся, де і ким було знайдено листа. Дізнайся й доповіси!
Я пив віскі, дивився на цю руду рідину та порівнював її колір з кольором моїх веснянок. Коли допив, подивився на свою п’ятку — там також були веснянки.
32
Київ. Жовтень 1983 року.