За чверть восьма. Вечір. За «шістнадцятими» будинками готується бійка. Не звичайна, а майже ритуальна — «стінка на стінку». З нашого боку — майже п’ятдесят чоловік. Наш бік — це хлопці з «шістнадцятих» та «вісімнадцятих» будинків. Плюс ще десять хлопців, які живуть поблизу школи № 27. Більшості бійців — шістнадцять-сімнадцять років. Мені — 22. Я — штабний. Ми з Женькою обдумуємо стратегію і тактику.
— Дай троячку, я збігаю по портвейн. — До нас підбігає Вітя Лисий. — Гастроном зачинять!
Я неохоче виймаю троячку. Вітя Лисий біжить. Шумить вітер. Наш чи-то-парк-чи-то-сад розгойдується кронами і теж шумить. Десь далеко гримить грім.
— Знаєш, — шепочу я Женьці, — залишайся за мене. А я збігаю за підстраховкою. Скажи нашим, щоб ланцюги витягали лише в крайньому випадку. Лише коли побачать, що «круги» б’ються нечесно!
Немов розвідник, тихенько проходжу повз юрбу «кругів» — наших суперників з вулиці Щербакова. Сповільнюю крок, прислуховуюся.
— Прутами по ногах! — долинає до моїх вух. — Потім замісимо ногами...
Я повертаюся до Женьки.
— Слухай, справа серйозна. У них залізні прути. Скажи хлопцям, щоб відразу били ланцюгами. По ногах.
За п’ятнадцять хвилин я, захекавшись від бігу темрявою, влітаю до райвідділу міліції.
— О! А ти чому тут? — гукає до мене з віконця чергового лейтенант Марат Гусейнов.
Я пропихаю голову у віконце.
— Зараз буде місиво, «стінка на стінку». Між «шістнадцятими» і садом. У «кругів» — залізні прути.
— А у твоїх?
— Ланцюги.
— Прути важчі, — задумливо киває лейтенант. — То що, пропонуєш налякати?
— Не відразу. Треба хвилин десять побитися, щоб побачити, на чиєму боці сила, а потім — налякати.
Лейтенант Гусейнов підводить голову та дивиться на настінний годинник у кімнаті чергового.
— За півгодини — футбол. «Динамо» (Київ) — «Динамо» (Тбілісі). Добре було б устигнути.
— То я побіг! — кажу я. — За п’ятнадцять хвилин!
— Добре, — спокійно киває лейтенант, і його рука простягається до товстої білої клавіші на громіздкій міні-АТС.
Бійка починається майже раптово. З боку «кругів» у юрбу наших хлопців летить шматок цеглини. Хтось кричить від болю, і відразу ж уся рать, подістававши ланцюги й розкручуючи їх, мчить на супротивника. З балкону третього поверху найближчого будинку вдивляється у бійку чолов’яга в білій майці. Вдивляється, перегинаючись через перила, і кричить: «Викличте міліцію, в мене немає телефону!»
Зі сторони гуртожитку овочевої фабрики випливає на юрбу, що б’ється, світло автомобільних фар. Чути міліцейську сирену.
Я намагаюся зрозуміти, хто перемагає, і не можу. Доводиться повсякчас ухилятися від ударів. Вже двічі прут пролітав над моєю головою. «А казали, що по ногах», — обурююсь я подвійній брехні супротивника.
— Менти! — кричить хтось.
І бійка починає розпадатись, розсипатись, розчинятись у темряві.
Ментовський «газон» їде повільно. Зрозуміло, що вони нікого не будуть ловити. Якщо піймають — треба складати протокол, саджати до клітки. А футбол?
З-за стовбура старої вишні я спостерігаю за спорожнілим полем битви. Два міліціонери у світлі фар піднімають із землі прути й ланцюги. І раптом обоє повертають голови у бік куща горішини. Звідти лунає стогін.
«Хто ж це? — нервово думаю я. — Борони Боже, хтось із наших!»
Менти витягують хлопця з-під куща й підводять до машини. У світлі фар оглядають і обмацують йому голову.
Це ж Білий! Вчительчин син!
Я виходжу з-за дерева. Прямую до машини.
— Це Вася Білий, — кажу ментам. — Давайте я заведу його додому!
— А ти хто такий? — запитує спантеличений прапорщик з побитим віспою обличчям. — Ти теж із цієї банди?
Я вдивляюсь в обличчя другого мента — теж незнайоме.
— Давай обох у машину! — наказує прапорщик.
«Газон» розвертається, і ми з Васею мовчки дивимося, як залишаються позаду ребра хрущовських п’ятиповерхівок, дерева саду-парку, гуртожиток овочевої фабрики.
Я напружений. Мені здається, що це якісь інші менти. Може, цих викликав хтось із «кругів»? А мої просто забули?
Але «газон» під’їжджає до знайомого, багато разів підметеного мною райвідділу.
Там уже зустрічає нас Гусейнов. Васі на розбиту голову виливають баночку зеленки, і потім ми разом з ментами дивимося футбол.
Після першого тайму рахунок 2:1 на нашу користь.
33
Київ. Вересень 2003 року.
— До вас Сергій Дмитрович, — зазирає у ледь прочинені двері секретарка.
Я киваю, і в кабінет заходить Догмазов. Двометровий доктор історичних наук, президент фонду «Інтелектуальні ресурси». Пам’ятаю, як одного разу мені довелося робити його візитівці обрізання — інакше вона не поміщалася у віконечко візитівниці. На візитівці була перерахована така сила-силенна звань і посад, що коли я дочитував останні, перші вже забувалися.