Та наш ринок не такий вже й слабкий. За приблизними підрахунками, потенційний продаж — 3-4 мільярди доларів на рік, додати ще до того п’ять-шість тисяч нових робочих місць...
— Так, добре, — зітхаю я, відчуваючи, що втомився.
Літак важко відривається від російської землі. Що в них там, магніти зариті, чи що? Швидше б додому та й спатки, думаю я.
35
Київ. Жовтень 2003 року.
Сергій Дмитрович Догмазов у своїй чорній «Волзі» возить мене по якихось офісах і відрекомендовує різним людям, яких я ніколи раніше не зустрічав. Я почуваюсь наче наречена на виданні. Добре, що хоч не просять покрутитись-повертітись і зубки показати. Наступний офіс — на початку Володимирської. Квартира на третьому поверсі. Броньовані двері без номера й вивіски. Зустрічає охоронець у камуфльованій формі, потім з’являється молодий чоловік у костюмі з краваткою та проводить нас довжелезним коридором — вочевидь, тут раніше була комуналка. В кінці коридора просторий кабінет, стіни якого обвішані дипломами в рамках. За полірованим столом лисуватий і трішки сутулий чоловік. Йому приблизно п’ятдесят років. На товстих пальцях — два масивні персні. Руки лежать перед ним на столі і тому персні добре видно. А біля рук — великий калькулятор.
— Ось, я вам казав, пам’ятаєте? — Догмазов зупиняється перед власником кабінету і вказує поглядом на мене. — Це Сергій Павлович Бунін.
— Гарне прізвище, — киває лисий. — Десь я вже його чув...
Він напевне намагається пригадати, але потім відволікається від мого прізвища і уважно дивиться мені у вічі.
— Ви достатньо гнучка людина? — запитує він, одночасно ніби відсовуючи обличчя та свій погляд трішки вбік, ніби намагається роздивитись мене в профіль.
— Достатньо, — кажу я.
— За п’ять років вам буде менше ніж п’ятдесят?
— Так.
— У вас немає хронічних захворювань?
— Ні.
— Ну добре. — Він переводить погляд на Догмазова. — Завтра поговоримо.
І на цьому наша зустріч закінчується. Це була вже восьма подібна зустріч.
— Вас додому чи на роботу? — запитує надворі Догмазов.
— Додому.
36
Київ. Липень 2015 року. Понеділок. 7 ранку.
На столику у вітальні — срібний кавник і срібна ваза з теплими пиріжками. Я наливаю кави у горнятко з мейсенської порцеляни і слухаю калатання дзвонів Андріївської церкви. Дзвони дзвонять на моє прохання. Такого сонячного ранку хочеться відчувати себе ближче до Бога. Хочеться відчувати його схвалення.
Ні, я не став щиро віруючою людиною, але перестав бути атеїстом. Я зрозумів, що важливість церкви та важливість віри — це дві різні важливості. Церква — частина державної системи, дуже важлива під час виборів. Віра — це привід та стимул для віруючих виборців довіряти церкві. Я вже не кажу про те, що церква — це гарно, це як іноземний театр, у якому нічого не зрозумієш без перекладу, проте в очах — жодних претензій!
До речі, про театр. Післязавтра — зустріч зі скульптором Здобою. Це приємна частина внутрішньої політики. Президент повинен виявляти турботу про мистецтво.
Кава трохи гірчить. У дверях з’являється помічник. Обличчя перелякане — відразу зрозуміло, хто прийшов.
Коля Львович усе ж таки перепрошує за дуже ранній візит.
— У Росії НС, — каже він. — Я думаю, ви повинні знати...
— Кажи!
— Вночі викрадено губернатора Приморського краю з п’ятьма замісниками й дванадцятьма начальниками відділів.
— Отакої! — дивуюсь я. — А навіщо мені про це знати?
— Восьмеро з викрадених — етнічні українці. Якщо їх викрали чеченці — можна заступитися за них і пограти з Росією у гру «Хто найкращий негоціатор?»
— Але ж паспорти у них однаково російські, — міркую я вголос. — Навіщо нам вплутуватись у цю справу?
— Але я триматиму вас у курсі справ. Росія цінує допомогу в таких ситуаціях.
— Добре. Будеш доповідати, — погоджуюсь я.
Дивно, але ранковий візит Колі Львовича не псує мені настрою. Хоча церковний передзвін і поява глави адміністрації — речі діаметрально протилежні. Але новина, яку приніс Коля Львович, видається мені цікавою, і я прошу помічника терміново розшукати мені генерала Свєтлова.
За п’ятнадцять хвилин ми разом з генералом уже п’ємо каву.
Мої підозри виправдалися — уся ця «приморська» команда зараз летить до нас в Україну. Це перший результат операції «Чужі руки». Цього разу руки були українськими.
— Ми збудували для них в’язницю у Карпатах, у горах. На триста чоловік, — доповідає генерал. — Будували турки. Як готель. Тож умови в ній відмінні. Периметр і служби добудовував будбат.