Свято йде по наростаючій. Алла Пугачова співає про чарівника-початківця, а «путани» на наполегливі прохання вже старшого лейтенанта Гусейнова роздягаються голяка й видераються на стіл. Танцюють.
Ваня знову наливає мені горілки. А дівчатам — мого коньяку.
Я намагаюся обуритись. Як це — повіям коньяк, а мені «білої»!
— Дивися, — киває на дівчат сержант Ваня. — У них знаєш, яке важке життя? Нехай порадіють хоч на свято. Вони — це народ. Ти — не народ. Це їх постійно ї..уть, а не тебе...
Його п’яне варнякання починає мене дратувати, але після чергової склянки горілки я розумію, що він правий. І погоджуюся з ним.
Близько четвертої години ранку фарбована білявка Соня вже сидить на моїх колінах, і я бачу в її очах гарний рожевий туман. Рожевий, бо очі її червоні й розфокусовані.
Гусейнов запарює чайник чифіру й приводить нас до тями.
— П..здець, — каже він, утомлено хитаючи головою. — Свято скінчилося! Треба забиратися, бо ще майор наскочить!.. Дівчатка! Амністія! На хер звідси. Протоколу не буде, але телефончики залиште! Ти. — Він повертається в моєму напрямку: — Пляшки й сміття в кульок, і дякую за компанію...
Я намагаюся підвестись. Вдається, але заледве.
Перший ранок 1985 року видається напрочуд свіжим, як найсвіжіша лікарська ковбаса. Місто відсвяткувало і заснуло. У світлі вуличних ліхтарів іскриться снігова кірка вулиць і провулків.
У моїй голові — шампанське, у ногах — горілка, а в душі — відчуття радісної невагомості. Ніби мене справді узяли та й понесли. Понесли у світле майбутнє.
38
Київ. Жовтень 2003 року.
Сонце засліплює очі та заважає керувати автомобілем. Мій старенький «опель» два дні тому пройшов профілактику та мчить трасою, як новенький.
— Звичайно, тридцять п’ять тисяч — це багато, але якщо перевести швейцарські франки у євро — вийде десь у півтора рази менше. — Я кидаю погляд на Світлану. Її красиве личко спокійне.
— Ні, це небагато, — говорить вона.
А мені, власне, зміст її слів не настільки важливий, як музика її голосу. Хоча за кілька секунд я радію й сказаному. Мені ж бо витягти з кишені такі гроші та викласти їх за рік перебування брата Дмитра у швейцарській клініці важко, якщо не сказати — боляче. Але треба вчитися бути великодушним. Слід брати приклад з Віленської. Невже мед — настільки прибуткова справа? От куди треба було мені йти, а не у владу. Хоча хто сказав, що влада — не мед?
За тридцять кілометрів до Глухівки у животі починає бурчати. Світлана погоджується перекусити.
Придорожнє кафе «Курінь». Перед ним — два трейлери. Усередині — два дальнобійники за одним столом і запах борщу з пампушками.
— Хіба можливо вижити з такими цінами? — дивуюсь я, читаючи меню. Переводжу погляд на Світлану.
— Народ немає грошей, — знизує плечиками Віленська. — Тому й дрібний бізнес бідує. Мені салатик з капусти і апельсиновий сік.
— І все? — Я дивлюся на годинник. — Треба ж обідати.
— Я завжди так обідаю.
Собі я беру борщ без пампушок і гречку з котлетою.
Під час обіду розмова якось не зав’язується. Ми просто позираємо одне на одного й обмінюємося репліками.
Каву п’ємо вже у кабінеті головного лікаря. Він трішки здивований новиною.
— А кольоротерапія? Ви ж казали — три сеанси?
— Рідкісний випадок, — переказую я слова психіатра з приватної клініки. — В обидвох — цілковита байдужість до кольору. Є лише негативна реакція на червоний та помаранчевий. Ці кольори «забивають» їх у кут. Інших вони не помічають.
— Ну, це нормально, — заспокоює нас головний лікар.
— Що нормально? — дивуюсь я.
— Для них нормально — не помічати кольорів. Для них не помічати — це норма.
Світлана Віленська мовчки п’є розчинну каву. Дивиться на підфарбовану червоною фарбою дерев’яну підлогу у кабінеті. Думає.
Головний лікар підходить до вікна і раптом обертається до нас і підкликає жестом.
Лавки, травичка. Територія для прогулянок будинкуінтернату №3. Травичкою повільно й мовчки прогулюються Дмитро і Валя Віленська. Мені здається, що вони тримаються за руки.
— А що це означає? — запитую я. — Вони що, можуть... мати стосунки?
— Може виникнути симпатія, — киває головний лікар. — Міцніша, ніж у здорових людей...
Ми зі Світланою обмінюємося швидкими поглядами.
— До речі, в нас уже були два таких випадки, коли симпатія призводила до повного психічного одужання, а потім — минала.
— Минала? — перепитує Світлана Віленська.