— Ти не хочеш одружитися? — запитує в мене Надя.
— На тобі?
— Ну, звичайно.
— І що ж ми потім будемо з тобою робити?
— Те ж саме! — Надя весело посміхається.
— Тоді навіщо одружуватися? — сміюся я.
І ми обоє сміємось. Я викидаю з-під пледа протез. Він з грюкотом падає на дерев’яну підлогу майстерні.
— А чому в тебе такі малі груди? — запитую я.
— Краще маленькі та тверді, ніж великі й кволі! Поцілуй їх! Ніжніше! Ніжніше! Ще ніжніше!
Я вчуся. Хоча вже мав би вміти усе.
— Ось так! Ось так! — шепоче вона. — А тепер тут! — Й її рука веде мою руку униз до її стегон.
Як легко коритися жінці! Легко і природно!
Хтось стукає у вікно. Я завмираю. Зупиняю погляд на старому зеленому абажурі, який пояснює загадку зеленкуватого кольору у вікні. «Треба було б вимкнути», — думаю я.
— Хто там? — кричить Надя.
— Вася є? — проривається усередину хрипкий чоловічий голос.
— Він удома, в запої! — кричить у відповідь Надя.
Я підводжуся. Обходжу «електрокозел» і вимикаю світло. Тепер усе освітлене розпеченою спіраллю обігрівача.
Знову пірнаю під плед. Чудовий зимовий вечір продовжується. І вже не жалкую, що, прагнучи сюди, я стільки разів падав та набивав синці. Сходити, може, буде важче, ніж підійматися. Було б заради кого чи чого сходити!
43
Аеропорт Бориспіль. Листопад 2003 року.
Про вчорашній день можна було б знімати кіно. Ми зі Світланою Віленською возили Дмитра й Валю по магазинах. Треба було б їх приодягти перед Швейцарією. Спочатку вони виказали цілковиту байдужість до «haut couture», але Валя «прокинулася» першою. Світлана завела її у кабінку з дзеркалом та примусила приміряти коротеньку шкіряну куртку з хутряним комірцем. Коли Валя вийшла у цій куртці з кабінки та знайшла поглядом Дмитра, я все зрозумів. Поступово й Дмитро ввійшов у запал. Звичайно, завдяки Валі. Вона сама заводила його в кабінку й примушувала приміряти то один костюм, то другий, то светр, то клубний піджак. Ми залишилися без роботи. Хоча й останнє слово все одно залишалося за нашими кредитними картками. Світлана перемогла мене своєю щедрістю стосовно сестри — на четверту годину пополудні, за моїми підрахунками, вона виклала за матеріальні радощі Валі добрячих десять тисяч гривень. Я, дійшовши до позначки «шість тисяч», зупинився і навіть не піддався на пораду Світлани купити братові колекцію з дванадцяти італійських краваток.
I от до початку реєстрації рейсу на Цюріх не більше двадцяти хвилин. Ми сидимо в кафе й п’ємо каву з коньяком. Я то піднімаю погляд на монітор з написом «Виліт», на якому вказаний повний перелік міст, до яких сьогодні вирушають літаки, то опускаю їх і дивлюсь на Дмитра і Валю, які сидять навпроти. У якусь мить я розумію, що вбрані наші брат і сестра набагато багатше і краще, ніж ми зі Світланою. Спантеличений, я намагаюся зрозуміти, коли в мене знайдеться кілька годин на ходіння по чоловічих магазинах. Аж тут оголошують реєстрацію.
Митник зеленого коридору з розумінням ставиться до Дмитра й Валі. Ми його попередили раніше. Він посміхається і, не ставлячи ніяких запитань, повертає двом пасажирам паспорти та квитки. А поруч уже чекає командир митної зміни, який проведе їх далі й через паспортний контроль. Його завдання — щоб Дмитро та Валя не почули від прикордонного контролю запитання: «Мета вашої поїздки?» Може, вони й могли б спокійно відповісти, але консультант-психолог, який допомагав нам підготувати їхній переліт, суворо радив уникати моментів, які могли б підкреслити їхню несамостійність та несвободу.
Я обнімаю Дмитра.
— Я до тебе прилечу! — обіцяю я.
— А мама?
— I мама теж.
Світлана притискає до грудей Валю, і обоє, здається, плачуть.
— Ти за нею приглянеш? — запитую я брата, вказуючи поглядом на Валю.
— Я не відпущу її ні на крок! — В очах Дмитра мигтить така жорстка воля, що я на мить лякаюся. — Я за неї... що завгодно...
— Все що завгодно — не треба, — шепочу я до нього. — Треба знати міру...
Він заперечливо хитає головою.
44
Київ. Липень 2015 року. Неділя.
За вікном з самого ранку світило сонце, але потім, як у скандинавській казці, наповзла на небо зла й величезна хмара і настала темрява. Я пройшов до ванної кімнати та поглянув у вікно. Це торцеве вікно — єдине на всю стіну. Його пробили через примху дружини одного з попередніх президентів. З вулиці вікно виглядає, звичайно, по-дурнуватому, проте з нього можна побачити куполи Андріївської церкви. I зараз, у цьому передгрозовому освітленні, вони особливо гарні.