— Каву принеси сюди! — Я на мить відволікаюся від розкішного краєвиду та обертаюся до помічника, що бродить за мною тінню по квартирі.
Підвіконня тут широке й гладеньке. На ньому можна було б хоч інколи обідати. Самому. Це така цінність — самота. Щоб зрозуміти, щоб оцінити стан самотності, треба доспілкуватися з людьми до блювотних рефлексів, до миттєвої та неприхованої реакції на конкретні обличчя. I потім, після цього, сніданок у цілковитій самоті — це ні з чим не зрівнянне задоволення.
Я дивлюся на куполи, які стали матовими від передгрозового затемнення. Між мною та куполами раптом виникає рух. Та дивний звук, немов з дитинства, проривається у реальність. Це град! Величезний град б’ється об мідний карниз, бомбить Десятинну. Кілька туристів, які щойно стояли біля пам’ятника Проні Прокопівні, біжать до пивного намету під синім брезентовим дахом, де вже зібралося чимало людей. Я піднімаю очі на пагорб навпроти ліворуч. Там височить трішки страшна відновлена Десятинна церква, що поховала під своїми уламками сотні киян, які ховались від монголо-татар.
Град розміром з лісовий горіх продовжує сипатися з неба. Цікаво, чи не це явище природи підкинуло ідею винахідникам бомбардувальника?
Срібний кавник чудово виглядає на зеленкавому мармурі підвіконня. Я відступаю на кілька кроків так, щоб кавник і куполи були на одній лінії. Красиво!
Помічник наливає кави і приносить гарячий круасан.
М’який пишний круасан тане у роті. Зміна смакових відчуттів — справжнісіньке свято. Вчорашній вечір залишив на спомин смак п’ятдесятирічного коньяку «Мартель». Смак зберігся до ранку. Зрозуміле явище — я просто не чистив зуби. Зранку не було бажання. Але потім, за півгодини, після граду та кави, я їх почищу.
— Пане президенте, — лунає за плечима обережний голос помічника. — Телефонував Микола Львович.
— Ну? — запитую я не обертаючись.
— Просив переказати, що падає град.
— Так? — усміхаюсь я. — Це все?
— Ні. Дуже просив про зустріч — через десять хвилин. Зараз.
Виправляється, — думаю про Колю Львовича. Позавчора я спустив його сходами. Він зайшов до моєї спальні о пів на першу ночі з якимось там «папірцями на підпис». Вночі ніколи нічого не можна підписувати. Це я вже засвоїв на власному досвіді. Свідомість спить або хоче спати, а ти прагнеш чимшвидше звільнитися — і немає нічого простішого, ніж підписати що-небудь, майже не читаючи.
Колю Львовича я приймаю саме тут, у ванній. Він тримає в руках шкіряну папку. Цікаво, що за документики лежать там сьогодні?
Я стою спиною до куполів і міркую: треба було б запропонувати йому присісти. Вибір невеликий — унітаз та біде. Унітаз з міцною кришкою, біде — без.
— Присідай! — Я киваю йому на унітаз.
Він обертається. На його обличчі ледь приховане роздратування.
— Давай, давай, присідай! — наполегливо повторюю я.
Кінець кінцем, він присідає, але відразу ж підхоплюється. Йому незручно. Це його принижує — сидіти на унітазі у присутності президента.
— Я хотів вибачитись, — лепече він.
Я киваю.
— У мене тут, — він розкриває папку, — кілька пропозицій. Одна цікава, від Миколи.
— І що наш віце-прем’єр пропонує?
— Регіональний експеримент з підвищення рівня патріотизму...
— Вручення паспортів у церкві?
— Так, але для початку лише у західному регіоні, з залученням греко-католиків.
— Покажи!
На трьох аркушах було у деталях все розписано. Він таки добре попрацював, наш головний гуманітарій! Це вже зовсім інше.
— Цікаво. — Я опускаю папери на підвіконня. — Добре. Нехай готує. Але не по всіх церквах, а тільки в обласних центрах, на площах. І щоб це нагадувало масове хрещення. Розумієш?
З очей бачу, що сьогодні Колі Львовичу думається важко.
— Слухай! А краще записуй!
Коля Львович відживає. Присідає на унітазну кришку, дістає аркуш паперу й ручку, підкладає під аркуш чорну папку і чекає.
— За два дні до річниці Незалежності на центральних площах Львова, Івано-Франківська та Рівного організувати, згідно пропозицій віце-прем’єра з гуманітарних питань, урочисте вручення паспортів України представниками греко-католицької церкви всім, кому виповнилось цього року шістнадцять років. Упродовж тижня підготувати й подати мені на затвердження текст присяги при отриманні паспорта громадянина України. Виконавець — Микола. Контроль за виконанням — твій! Зрозумів?
— Так. — Коля Львович киває і виймає з папки ще один папірець. — Це з іншого питання... але теж по паспортах...