— Що там?
— У парламенті — масове придбання німецьких паспортів. Уже двадцять сім депутатів придбали й використовують для поїздок Європою паспорти Німеччини. До речі, Казимир також.
— А громадян Ізраїлю у нас в парламенті скільки?
— Вісімнадцять. Плюс три громадянина Панами, два Коста-Рики, один — Венесуели.
— Ти давай думай, що з цим робити! — Я починаю сердитися. — Країні потрібні патріоти, а не пацюки, ладні будь-якої миті зістрибнути на чужий берег! Скажеш, щоб завтра до мене зайшов Свєтлов. На першу.
— У вас о першій обід з Майєю Володимирівною.
— У мене з нею обід? Ні хера! Перенеси зустріч на сніданок і принеси мені цей бісів контракт, щоб я зрозумів, як з нею розмовляти!
— Ви тільки не хвилюйтесь, — намагається заспокоїти мене Коля Львович. — Я взяв на себе сміливість запросити до нас одного спеціаліста...
— З веснянок?
Коля Львович заперечливо хитає головою.
— Зі стресів. Найсерйозніший у нас. Лікує від стресу люксембурзьких банкірів.
— Це тих, які в нас працюють?
— Так.
— Гаразд. Нехай прийде завтра вранці й чекає закінчення сніданку. I дивись, щоб до вечора контракт лежав на моєму столі!
Коля Львович підводиться з унітаза. Обтрушує брюки. Немов думає, що в моїй ванній не досить чисто.
Я підходжу до вікна. Бачу, що град скінчився.
45
Київ. Лютий 1985 року.
— От зараз доп’ю і стрибну на хер звідси вниз! — каже Гусейнов і перехиляється через перила мосту.
Я хапаю його за комір короткого ратинового пальто і тягну назад. Тут, на пішохідному мості, сильний і колючий вітер. Ще кілька поривів, і наша друга пляшка «Московської» покотиться, розливаючись. Ми її ще й до половини не допили.
— Як я тепер погляну батькові у вічі! — Гусейнов обертається до мене. На обличчі — п’яний відчай.
— Та годі тобі! Не посадили ж! Ну не будеш ти ментом!
— А ким я буду? Пістолет забрали! Форми я не віддам, але й носити не зможу!
— Поїдеш до своїх у Дагестан, там носи — скільки душі завгодно!
Думка про те, що у Дагестані він зможе носити ментівську форму, здається, трішки заспокоює його.
— Ти зрозумій, я ж не міг по-іншому! Ну уяви, у тебе в акваріумі сидить твій двоюрідний дядько, а ти його стережеш! Що він потім скаже твоїм родичам? Ти теж його відпустив би!
Я заперечно хитаю головою.
— Не відпустив би? — дивується він.
— Ні.
— А земляка?
— I земляка не відпустив би!
Гусейнов важко зітхає, нахиляється за пляшкою і п’є з шийки. Потім передає пляшку мені.
Я п’ю, відвернувшись у напрямку Труханова острова. П’ю, хоч у роті вже гидко від тієї горілки. П’ю й дивлюсь на дивну землю, на голі дерева, на вкритий снігом неясний берег.
— У нас по-іншому, — каже Гусейнов. — Якщо молодший щось зробив і попався — паском чи кулаками його віддубасив і відпустив, а якщо старший — то просто відпустив. У нас не можна своїх саджати, розумієш? Нас мало, і майже всі — родичі.
— А нас багато, і ми майже всі один одному — ніхто!.. Знаєш, якщо я стану генсеком, я накажу, щоб тебе знову взяли в міліцію!
Порожня пляшка котиться мостом, на якому, крім нас, нікого немає. Скло глухо дзеленькає, вітер підвиває. Міст, здається, розхитується. Чи то нами хитає від випитого.
Я порівнюю відстань до берегів. Схоже, що ми стоїмо якраз посередині.
— Ходімо! — Гусейнов киває у бік острова.
— Ходімо! — погоджуюся я.
Острів наближається, але тут із неба починає сипати сніг. Ми йдемо швидше, щоб не втратити з ока Труханів острів. Сніг густішає, мороз збадьорює, виганяючи з голови хміль. Ноги заплітаються.
Потім усе навколо стає снігом. Я не розумію, де я, де Гусейнов, де острів. Я нічого не розумію та йду в білому мороці, сам не знаю куди, поки раптом під ногами не лунає тріск. Ноги мої провалюються у мокрий холод. Йдуть на добрячі півтора метра донизу, і під ними знову з’являється тверда поверхня. Я розставляю руки в боки та хапаюсь за лід. Мені добре. Мені страшенно холодно і добре. Холод стискає мене, зменшує у розмірах, дозволяє краще відчути кожен квадратний міліметр тіла. Ось воно — випробування на приємну витривалість.
— Ось так можна й до чортиків допитися! — Лунає наді мною старечий голос, у якому стерлися будь-які ознаки статі.
Я думаю, що ще стирчу в холодній ополонці, аж, виявляється, ні! Я лежу на розкладачці, вкритий пледом, ковдрою та кожухом з овечої шкіри. А поруч гуде буржуйка, і на табуретці біля неї сидить старий з горбатим носом.
— Ви тільки погляньте! — каже він. — У вас такий здоровий організм, а ви його в домовину зводите! Ви ж у цій ополонці заснули! Вам що-небудь снилось?