Я спантеличено дивлюся на нього.
— Нещасливе кохання? Чи неприємності на роботі? — продовжує він свій запитальний монолог з надією на мою участь.
«Нещасливе кохання? — раптом міркую я. — Дійсно! Вчора Надька не пустила мене до протезної майстерні, і я чітко чув звідти, зсередини, чоловічий голос. Після цього я повернувся на Нивки й пішов до ментів погрітися. А там хлопці відзначають неприємності — Гусейнов відпустив упійманого з речовими доказами квартирного злодія, який виявився дагестанцем і його далеким родичем. От і потягся ланцюжок: від нещасливого кохання до ополонки на березі Труханова острова».
— Візьми, випий! — Дід суне мені під носа склянку.
Справді кортить випити. Я висушую склянку одним ковтком, але нічого не відчуваю. Тільки якийсь дивний солодкий присмак на язиці.
— Що це? — запитую.
— Відвар з кропиви.
— То це ви мене витягли? — Я раптом починаю щось розуміти.
— Авжеж, я, — він киває горбатим носом. — Спочатку витяг з ополонки, потім повернувся по санчата, потім на них приволік тебе сюди! Дві години мордувався! Думав, не виживеш!
— А Гусейнов?
— Хто такий Гусейнов? Не було там більше нікого!
Старий виявився останнім мешканцем Труханової слободи. Але, живучи у своїй землянці, він просто протестує. Та в пам’ять про слободу. Жінка й дочка погодились на кімнату в комуналці, а він — ні.
— Як вас звати? — запитую я.
— Давид Ісаакович.
46
Швейцарія. Лейкербад. Лютий 2004 року.
Медсестра у приталеному блакитному халатику показує нам із Світланою лікарню. І я відразу відчуваю себе душевнохворим. У неї з кишеньки на грудях звисає годинник — як медаль за працю. Комірець на халатику накрохмалений.
Підлога тут блищить. Повітря просякнуте штучним ароматом весняних квітів, а за вікнами — гори, вкриті снігом.
Медсестра зупиняється й показує рукою за вікно. Щось говорить німецькою. Я повертаюся до Наталі — перекладача з нашого посольства. Наталя слухає її й киває. Потім переказує: у них там закритий парк для прогулянок пацієнтів — гірське повітря Швейцарії впливає напрочуд благотворно. Я киваю. Та почуваюся ідіотом. Звичайним європейським ідіотом, який завжди киває, слухаючи гіда, лікаря й кого завгодно, аби тільки той про щось розповів з дуже розумним виглядом і викликав довіру.
— Запитайте, чи є в них яка-небудь культурна програма або терапія? — просить Наталю Світлана.
— Вплив електронних засобів передачі інформації тут обмежений, але у нас є багато картин, — перекладає дівчина. І повторює жест медсестри, вказуючи на стіни.
— Я підходжу до однієї з картин. Дуже банальний пейзаж. Вдалині гори, внизу долинка, і породиста корова скубе травичку. А під деревом сидить пастушок. Мені страшно кортить що-небудь таке єхидне запитати.
— Запитайте, якої породи ця корова! — прошу я в Наталі.
— Альпійська бура, — перекладає Наталя відповідь медсестри.
Я знову киваю. І знову відчуваю себе ідіотом. Час вже закінчувати цю екскурсію! Але вона не закінчиться доти, доки нам не покажуть усе, за що ми зі Світланою платимо гроші.
Через півгодини нас залишають у спокої. У приймальному відділені на м’яких шкіряних кріслах. Настільки м’яких, що коли до нас виходять Дмитро й Валя, підвестися на ноги відразу не вдається.
Дмитро обіймає мене. На його очах сльози. Обличчя рум’яне, світиться здоров’ям. Мабуть, щоранку п’є молоко альпійської бурої корови.
— Як тобі тут? — запитую.
Він притискає мене щосили.
— Добре. Дуже добре, — шепоче. — Тільки німецька важко дається. Я просив вчителя, а вони не дають...
— То ж вони тебе, напевно, не розуміють. Ти ж російською просив?
— Я просив російською письмово, а вони все це факсом перекладачеві. Потім відповідь факсом. Потім мені переклад відповіді. Відмовили... Ти накажи їм!
— Я не можу наказувати, можу лише платити...
— То заплати!
— Я можу платити лише за їхньою згодою. Я поговорю!
— Та ні, це пусте, — Дмитро раптом змінює тон та переходить на шепіт. — Важливіше інше. Валя згодна вийти за мене заміж...
Я озираюсь на Валю, яка тим часом шепочеться з сестрою.
— Ти допоможеш? — наполягає брат.
— Я поговорю з лікарем, — обіцяю, але бачу, що моя відповідь не влаштовує Дмитра.
Ні, я справді розмовлятиму з лікарем, але зараз мені необхідна пауза, щоб зрозуміти, що коїться. Пауза, судячи з виразу Світланиного обличчя, потрібна і їй.
Швейцарський «головний лікар», до якого ми зайшли через десять хвилин, поставився до виниклої проблеми цілком оптимістично.