— Це прагнення до нормального життя, — сказав він, — треба в міру можливості підтримати. Але тільки з вашої спільної письмової згоди. Я на початках зупинився б на громадянському шлюбі. Ми би перевели їх у двомісну палату й створили атмосферу сімейної квартири. Вони б самі її прибирали... Це цікаво, добрий матеріал для наукової статті...
Професорові років із шістдесят. Худорлявий, маленький, ніби перестав рости ще з тринадцяти років. Стрижка їжачком.
— Ви як вважаєте? — запитує він після роздумів та після Наталиного перекладу.
— Я проти громадянського шлюбу, — говорить Світлана. — В них не буде почуття відповідальності!
— У хворих почуття відповідальності розвинуте сильніше, ніж у здорових людей, — каже професор. — Але якщо ви наполягаєте, тоді будь ласка! Тільки весь юридичний бік справи — за вами!
Юридичний бік справи обмежується засвідченим у нотаріуса перекладом перших сторінок паспортів Дмитра й Валі та ще кількома папірцями з нашого посольства, яке доброзичливо йде мені назустріч.
47
Київ. Липень 2015 року.
Спеціаліст зі стресу з’явився рівно через півгодини після того, як я дістав у руки контракт з Майєю Войцехівською. Майже двометровий велет у приталеному костюмі з обличчям неслов’янського типу. Аби я зустрів його на вулиці, то подумав би, що це італійський манекенник. Та на вулиці я не буваю. На тій, де можна когось несподівано зустріти. Мої вулиці мають стелі та килимові доріжки.
— Микола Львович про мене...
— Знаю, — сердито обірвав його, відкладаючи сторінки пришелепкуватого контракту. — Давай!
— Що давати?
— Стрес знімай!
Очі цього худорлявого велетня округлилися. Для мого стресу він виявився не готовим. Поліз руками до кишень піджака, озирнувся по сторонах.
— Мені б спочатку визначити причину стресу...
— Читай! — кивнув я на контракт.
Він підійшов до столу, узяв верхню сторінку, витяг з кишені й почепив на ніс окуляри для читання. Обличчя на мить набуло розумного виразу, який за кілька секунд зник, спеціаліст напружився. В очах блиснув переляк. Окуляри злетіли з носа і він ледве встиг їх підхопити.
— Я цього не буду... не можу цього читати... Це державна таємниця... Скажіть Миколі Львовичу, що я цього не читав!
— Тоді знімай стрес не читаючи!
З його обличчя можна було зрозуміти, що прийшла моя черга знімати стрес йому. Але він тримався. Він намагався думати, і це легко можна було прочитати на його неслов’янському обличчі.
— Випити хочеш? — запитав я.
Він кивнув. Потім раптом підняв голову, ніби хотів про щось запитати. Знову заспокоївся.
— Гей, — гукнув я неголосно, і до кабінету зазирнув мій помічник. — «Хеннессі» принеси!
— Тобі ніколи нічого не пересаджували? — запитав я спеціаліста зі стресу після другого бокалу коньяку.
— Ні.
— I не погоджуйся!
Коньяк мене «відпускав». Про контракт я на деякий час забув. Тепер мене цікавив спеціаліст зі стресу.
— А кому ти ще знімаєш стрес?
— Миколі Львовичу. — Він звів очі під стелю, ніби пам’ять його розчинилась у коньяку. — Петрові Олексійовичу, Семену Володимировичу...
— А це хто такий? — здивувався я, почувши незнайоме ім’я.
— Це ваш перший радник з питань сім’ї та шлюбу...
— Так?!. А в Колі Львовича часто стрес буває?
— Щодня.
— I як ти його знімаєш?
— По-різному. Іноді ось так. — Він кивнув на пляшку коньяку. — Іноді голковколювання. Але він голок боїться...
— А цей Семен Володимирович... У нього часто стрес?
— Також щодня.
— А в нього, цікаво, від чого?
— В нього манія переслідування...
— I хто ж його переслідує?
— Він думає, що ви...
— Та я його взагалі не знаю! Він давно став радником?
— Рік тому.
— Ні хера собі! — Я перевів погляд на двері. — Гей! — крикнув я, і відразу у прорізі з’явилося обличчя помічника. — Ану сюди Колю Львовича!
Двері зачинились, а в очах спеціаліста зі стресу з’явився жах.
— Навіщо ви його?..
— Треба ж коли-небудь познайомитися зі своїм власним радником з питань сім’ї та шлюбу!
Коля Львович, зайшовши, пройняв запитальним поглядом спеціаліста зі стресу й тільки потім ніжно й питально поглянув на мене.
— Скажи мені, хто такий Семен Володимирович? — попросив я його досить таки ввічливо.
— Це брат Майї Володимирівни, — відповів голова адміністрації, скошуючи погляд на контракт, що лежав на столі.
— Налий собі. — Я кивнув на пляшку.