Царевич Олексій раптом піднімає руку та обводить нею усіх, хто зібрався у ополонці. Посміхається. Обертається. В його очах — відверта радість і допитливість.
— Вранці над Москвою літав? — раптом запитує російський президент.
А я чомусь думав, що він уже відплив.
— Літав, бачив, — кажу я. — Неймовірна краса! Білі проспекти!
— Я хотів усім продемонструвати, що Москва нічим не гірша за Пітер!
Голова російського президента неквапно рухається в легкому тумані в напрямку до президента Молдови.
А я не можу відвести погляду від царської сім’ї. Ніби це зображення увімкнуло у моїй генетичній пам’яті невеличкий важіль вірнопідданості.
— За Россс-сссс-сію! — гримить над комплексом посилений чистий чоловічий голос. — За матінку міст і земель російських!
Рука тягнеться до найближчого кришталевого фужера.
15
Київ. Березень 2015 року.
— Ти дізнався, хто ця жінка?
Помічник заперечно хитає головою. В його погляді — відчуття провини.
— Чому не дізнався?
— З усіх, хто може зі мною розмовляти, ніхто нічого не знає, а в адміністрації... Там на мене плювати хотіли! — В його голосі відчувається велика образа.
— Ну-ну, — заспокоюю я його. — Будеш гарно поводитися, то сам незабаром на них плюватимеш!
У його погляді з’являється вдячність і сподівання на краще.
— Тобі Гоголь подобається? — запитую я. Цього ранку в мене просто хороший настрій.
— Ні, — визнає він. — Дочці задали в школі, у неї немає часу читати.
— Чим же вона займається?
— Вона керує гуртком юних адвокатів. Зараз щодня своїх водить у суди. Слухати процеси.
— Скільки їй років?
— Тринадцять.
— Погане число, — виривається у мене, і я відразу розумію, що на мить відволікся від розмови. Спохвачуюсь: — Але вік хороший. Золотий вік!
16
Київ. Вересень 1983 року. Субота.
За вікном шелестить на листі дощ. Вікно вже давно не мите. У коридорі пологового будинку тиша. Під холодною батареєю стоїть блюдечко з молоком, біля нього спить кошеня. Руде й худе. Товста няня у брудному білому халаті, проходячи мимо, зупиняється, стає навпочіпки та пестить спляче кошеня.
— Бідненьке, — каже вона співчутливо. Потім підводиться і, не звертаючи на мене ніякої уваги, йде.
Глухий крик породіллі долинає звідкись із надр пологового будинку. Я теж у цих надрах, але, судячи з гучності крику, між мною та породіллею двоє-троє дверей чи перегородок. Може, це Світлана?
Я прислухаюся. Знову лунає крик, але крик не голос — важко визначити, кому він належить.
Знову тиша. Кошеня прокинулось і п’є молоко.
Жінка-лікар швидко проходить коридором і зникає за білими дверима. На дверях немає ніякої таблички, отже, й за ними немає нічого конкретного. Просто хтось народжує.
Знову крик, тільки зараз він якийсь інший.
Знову повз мене проходить товста няня. У руках швабра та металеве відро, на якому червоною фарбою написано інвентарний номер.
— Вибачте, — зупиняю її я. — А скільки зазвичай тягнуться пологи?
— Доки не народиться дитина, — відповідає вона і йде.
«Ну добре, будемо чекати», — зітхаю я. Потім думаю, що навіть чвертки кримського портвейну не приніс з собою, щоб відсвяткувати! Дивлюся на годинник, подарований мені тестем перед весіллям. «Ракета», білий метал, хромований браслет. Половина другої ночі.
У коридор виходить жінка-лікар. Її погляд зупиняється на мені.
— Ваша дитина народилася мертвою, — говорить вона таким голосом, ніби я в чомусь винен.
Я розгубився. Я не знаю, що мені робити.
— Хлопчик? Дівчинка? — запитую.
— Хлопчик. Вашу дружину ми залишимо тут на три дні, доки не стягнуться шви. А ви можете йти.
17
Київ. Травень 2015 року.
Генерал Свєтлов міг би бути міністром оборони. Якби був вищим на зріст чи якби я наплював на думку Колі Львовича. Загалом, це і є його думка. Міністр оборони повинен бути помітною постаттю. Саме постаттю, а не особистістю. А генерал Свєтлов — особистість. Але невисока на зріст. Шкода. Він мені цілком відданий.
Він зайшов і стоїть у моєму кабінеті. Очікує, коли я поглядом покажу йому на крісло.
— Сідай, сідай, Валеро! Чаю? Кави?
Він відмовляється. Розкриває шкіряну папку й підводить на мене погляд.
— Я приніс список для операції «Чужі руки». Сімдесят два прізвища. Здебільшого з Москви, але є кілька чоловік із Красноярська, Кронштадта й Пітера. За них — ручаюся. На оборудку зі совістю не підуть.