— А що ти думаєш з приводу їхнього списку?
— Дивні дані. З п’ятдесяти трьох у наявності лише сорок, із цих сорока я головою відповів би за двадцять вісім. Перевірені. Інші?.. — Він знизує плечима. — Добре було б на слизькому не спотикнутися.
— Добро. Залиши цих двадцять вісім, додай ще від себе зо тридцять чоловік і збери їх післязавтра в Пущі-Водиці у нашому санаторії. На одинадцяту ранку, і без зайвих вух. Я під’їду. Але все це тільки між нами.
Свєтлов киває.
За півгодини в мене виникає бажання розім’ятись. Я роблю перед дзеркалом кілька помахів, і мій погляд знову впирається у веснянки, котрі в буквальному розумінні засипали моє обличчя. Зникає всіляке бажання. Виходжу в коридор. У кінці коридора біля східців — наш маленький блок-пост з охороною. Поблизу найближчих дверей копирсається столяр у спецівці. Відгвинчує на дверях табличку. На табличці: «Відділ реєстрації звернень. Гресь Надія Павлівна».
— І що тут буде зараз? — запитую я.
Столяр, виявляється, не почув, як я підійшов. Лякається.
— Я не знаю. Начальник наказав зняти, а повісити іншої не казав.
— А хто твій начальник?
— Микола Львович.
— А де він зараз?
— У себе, але він зайнятий...
«Ах ти хитродум! — думаю я. — Зайнятий?!»
Підіймаюсь у його приймальню на третьому поверсі. Секретарка з-за столу — плиг!
— Я зараз йому скажу! — дзвенить тонкий голос.
— Не треба, я сам йому скажу!
Він розмовляє з двома відвідувачами. Я впізнаю їхні обличчя — депутати. Тільки не пам’ятаю, з чийого вони клану.
— А ну вийдіть на хер! — наказую я, і обидва депутати вислизають. Легко й безшумно, попри свою громіздку статуру.
— У нас усе нормально, — неголосно повідомляє Коля Львович. — Жодних НС. За годину буду доповідати про обстановку...
— А що ти збираєшся розмістити у відділі реєстрації?
— Що, наскаржилася, сука!? — Перелякана посмішка перетворюється на вищир. — Я ж їй не гірше пообіцяв, а ще й телевізор з мікрохвилівкою...
— Залиш Павлівну у спокої. Не скаржилася вона! Просто поясни, що буде в цьому кабінеті!
Коля Львович перевів дух. Зосередився.
— З вами ж неможливо спокійно розмовляти, пане президенте! А нам потрібно зо дві години, щоб я все роз’яснив.
— Добре. Перенось зустріч із послом Ізраїлю на завтра, і чекаю на тебе за півгодини в себе. Та доповідь про обстановку не забудь!
Розвертаючись, я бачив, як зблід Коля Львович. Не можу й не хочу приховувати той факт, що його переляканий та схвильований вигляд викликав у мене задоволення. Частіше б він блід!
18
Київ. Вересень 1983 року. Неділя. Ніч.
Дощ шелестить на листі. Усе розмите. I під ногами, і перед очима. Усюди осінь, навіть усередині мене. Я, батько, який не став батьком, плетуся уздовж дороги додому. Зморена байдужість раптом поступилася місцем сльозам. Сльози стоять у очах, ніби через солідарність до осіннього дощу.
Я звертаю на Туполєва. Розмитий жовтий колір ліхтарів і точнісінько такі самі жовті очі автофар — ось і все освітлення цієї ночі.
Над овочевою фабрикою — легка заграва тепличного люмінесцентного світла. Біля воріт фабрики на поваленому ліхтарному стовпі хтось сидить. Я підходжу ближче і вловлюю неголосне ритмічне схлипування.
Присідаю напочіпки й зазираю в обличчя, що змореним соняшником схилилося до землі.
— Тобі погано? — запитую.
— Дуже погано! — відповідає молодий дівочий голос. — Мене з роботи потурили!
— За що?
— Не дала начальникові зміни!
— Молодчина! — намагаюся я її підбадьорити.
Вона піднімає обличчя і дивиться на мене заплаканими очима. Їй десь років вісімнадцять. Фарбована білявка з розмазаною косметикою на обличчі. Але під усім тим є щось справжнє. Справжнє переживання свого нещастя.
— Мені теж погано, — кажу, щоб заспокоїти її.
В її очах спалахує вогник надії. Ніби їй кортить у подробицях дізнатись про мої нещастя, а потім порівняти їх зі своїми.
— У мене хлопчик народився мертвим, — додаю я.
Вона ще вище піднімає голову та дивиться на мене уважніше. Мовляв, ну, давай, нарікай на життя!
— Дружину залишили на три дні в пологовому будинку. Доки шви не стягнуться.
— Яка вага?
Я знизую плечима.
— Мертвих не зважують, — міркую вголос. — Але йому треба дати ім’я. Щоб краще запам’ятати!
— Ти бачив його?
— Ні.
— Якщо хочеш, ходімо до тебе! — пропонує мокра білявка.