ДЖОРДАНО.
Відверто вельми. Ну, а далі що?
Нащо тоді священики і храми.
Молитви ваші і страшні багаття,
Де єресь ви жадаєте спалить?
ІНКВІЗИТОР.
Оскільки в небі порожньо, то ми
Повинні людям ідола створити.
Куди подітись їм? Куди іти?
Хто поведе мізерні, бідні душі,
Хто гру стихійних і руїнних сил
У річище спокійне одведе,
Утишить і утішить?
ДЖОРДАНО.
О, слова!
Куди ти їх, до чого поведеш
Ім’ям химери, молоха страшного,
Що вимагає нескінченних жертв?
Нащо вам це? Адже тобі відомо,
Що із брехні не виростає правда?!
ІНКВІЗИТОР.
Наш Бог — це ми. Сучасне відчуття,
Боріння мить, і спазма насолоди,
І солодощі влади, і покора
Мільйонів душ — принада деміурга!
А образ Божий — то свята запона
Для душ сліпих, убогих і німих,
Бо правда їхня — то не наша правда!
Оголеної правди не утрима
Нікчемний дух, а згине, упаде
І здичавіє…
ДЖОРДАНО.
Де ж кінець походу?
Куди ви хочете юрбу оту вести?
ІНКВІЗИТОР.
То — наша глина. То — робоча сила.
Стихія люта жадібна, сліпа.
Хай прагнуть раю забуття і Бога!
То — лиш батіг і ласощі і молот,
Якими скульптор статую живу
Для світу творить — Нового Адама!
ДЖОРДАНО.
Де ж той Адам?
ІНКВІЗИТОР.
То я то ти, мій брате!
То ті хто скинули облудливе ярмо
Небесних тіней, а самі взяли
Той Божий скіпетр, щоб творити волю
Свою, а не невидимого духа…
ДЖОРДАНО.
За що ж тоді скажи, жахливий вирок
Мені проголосили ви?
ІНКВІЗИТОР.
За те
Що волю нашу нехтував свавільно,
Тисячолітню волю деміургів,
Які будують царство теократів.
Ти зажадав ті мури зруйнувати,
Які ми старанно віками мурували,
Ти захотів у безконечне поле
Ягнят святої церкви розігнати.
А де там паша? Де зелені трави?
Де Божий затишок від злочину і страху?
ДЖОРДАНО.
Тепер збагнув
Ти все сказав відверто.
За це тобі я дякую…
ІНКВІЗИТОР.
Пробач!
Минає ніч, і треба поспішати…
Що скажеш ти?
ДЖОРДАНО.
Я вже сказав.
ІНКВІЗИТОР.
Зажди!
Хвалю тебе за мужність і незламність,
Але не розумію, не збагну!
Що вибрав ти? Ганьбу і порожнечу!
Бо знехтував і мудрість, і життя.
ДЖОРДАНО.
Ми — два світи!
Ми — різні дві стихії!
Вода й вогонь!
Гадюка і орел!
Ще на землі обоє, а проте —
Вода тече униз, вогонь угору прагне,
Не може він горіти вбік чи вниз…
ІНКВІЗИТОР.
Й вода угору може підійнятись,
Нагрівшись від вогню…
ДЖОРДАНО.
А охоловши,
Дощем спадає. Ні, дарма, дарма
Шукати єдності між нами. Так орел
З гадюкою ще може розмовляти
Про те, про се… Але настане час,
І суть своє бере —
Орел у небо рветься.
І по землі повзе гадюка!
ІНКВІЗИТОР.
Так! Немудрий ти!
ДЖОРДАНО.
Хай вічність нас розсудить!
ІНКВІЗИТОР (йде до дверей).
Що вічність? Тут — Сатурна володіння.
Тут царство часу — темне і страшне!
Цінуй роки, хапай блаженну мить!
ДЖОРДАНО.
Хапай за піну на верхів’ї хвилі,
Чи втримає вона? О, вічний страх
Перед безоднею — величною, німою,
Яку всі люди смертю нарекли!
Нема її! Чи чуєш ти? Не бачу!
Сюди поглянь…(Показує у вікно)
Вогнистий океан
Хвилюється під подихом безмір’я
І котить хвилі вічного життя!
Сонця, сонця! А біля них — планети!
Прегарні люди — ріднії брати.
Я чую пісню і палкі вітання
І невмирущий поклик з далини!
Ото — моя вітчизна і дорога!
Не буде їй ні впину, ні кінця…
За мною підуть інші… Ваші мури
Впадуть у прах, розвіються, мов дим!
Ви хочете ягнят своїх тримати
У вічних мурах?! То — даремна справа!
Людини розум — птах, а не ягня!
Настане час, він випростає крила,
Вогнисті крила! В небо полетить!
Прийди, прийди, благословенна сило —
Ясної волі полум’яна мить!