— А ти що думав? Ось побачиш, як і чим наш корабель оснащений, — зрозумієш, що це не так вже і багато. Нам всю техніку потрібно не тільки перевірити і прийняти. Ми повинні вивчити її, щоб ніяка випадковість в дорозі не застала нас зненацька.
… Швидкісний висотний ракетоплан ліг на крутий віраж. Потім зробив ще один і почав стрімко знижуватися з двадцятикілометрової висоти. Притиснуті до спинок крісел, Павло і Вітя шукали очима землю. Десь там, схований хмарами, лежав космодром. Який він?
Прорвавши хмари, ракетоплан пірнув до посадочної смуги.
— Тут? — Вітя сподівався побачити велике місто, величні ангари ракетопланів, броньовані бункери спостерігачів.
Але навколо було рівне поле.
— Ех ти, романтик… — Бурмаков ласкаво поплескав Вітю по плечу. — Найголовніше знаходиться під землею. І корабель там. У закритому приміщенні з постійною температурою надійніше було вести збірку і монтаж, оскільки робота ця вимагає дуже високої точності.
Але Вітю це не особливо втішило. Звідси у Всесвіт вирушить перший корабель, а хто побачить його в ту урочисту хвилину!..
Коли на посадочному майданчику їх зустріла велика група людей, що невідомо звідки з’явилися, Бурмаков підморгнув Віті.
— Ну як? Пустеля?
Машина повезла їх у степ. Коли зупинилися, густий бас Бурмакова прозвучав по-молодому дзвінко:
— Приїхали!
У Павла і Віті від хвилювання сильніше забилося серце: десь тут повинен бути корабель, який понесе їх в космос.
Зробивши декілька кроків, вони зупинилися біля невеликої споруди із золотистим шпилем.
— Сюди, — показав на вхід начальник космодрому і запросив всіх зайти до ліфта.
Секунда, і кабіна ліфта опинилася у величезній залі, залитій рівним спокійним світлом.
Його не можна було не помітити відразу. Красень, величний і строгий, він, здавалося, чекає тільки команди, щоб зробити свій гігантський стрибок в зоряний простір.
Павло і Вітя стояли, приголомшені видовищем. Ось він, їх корабель, притулок на довгі місяці в холодному космосі.
Бурмаков, який тут бував раніше, теж відчув, що і для нього політ уже не план, а реальність, і з цієї хвилини немає, не буде у нього ближчих друзів, ніж Павло і Вітя. Схвильований Степан Васильович підійшов до них, обняв за плечі і довго не зводив очей з корабля, що сяяв холодним сріблом.
Хтось з присутніх навів на космонавтів фотоапарат. Пізніше, після відльоту корабля, цей знімок облетів всі газети світу. А поки що на людей чекала робота.
— Ходімо, товариші, займемося ділом, — зовсім буденно сказав начальник космодрому.
Скоро Павло зрозумів, що двадцять чотири години на добу — це зовсім небагато. Йому потрібно було не тільки вивчати будову корабля, але і придивлятися до кожного вузла критично, уявляти його під час польоту, у дії. Коли Павло нарікав, що для нього доби замало, Бурмаков жартував:
— Потерпіть трішки. Знайдемо вам планету, де доба буде — сорок годин.
Як не дивно, подібні жарти заспокоювали, і Павло зі ще більшою впертістю брався до роботи, іноді лише не розуміючи, звідки беруться сили у Віті, щоб нарівні з ним лазити по трапах, перевіряти схеми, порпатися в з’єднаннях тисяч проводів.
Щоправда, від Віті не вимагалося таких знань, як від його старших товаришів, але хлопець був сповнений нетерплячки прискорити годину відльоту. І навіть в рідкісні вільні хвилини відпочинку він не міг мовчати, засипаючи і Павла і Бурмакова безліччю всіляких запитань.
Минали дні. Корабель переставав бути незнайомим, таємничим. Він ставав близьким, зрозумілим і від цього ще привабливішим.
Нарешті настала і та довгождана хвилина, коли головний експерт державної комісії, поставивши свій підпис, подав акт Бурмакову.
Космічний корабель був готовий до відльоту.
7
Космонавти отримали коротку передстартову відпустку. Можна було відпочити, відіспатися за всі дні. Але нікому з них витрачати час на сон не хотілося. Вони їздили в столицю, ходили в театри, гуляли парками і бульварами. Павло сумував за Валею, часто стаючи мовчазним, задумливим. Бурмаков спочатку не заважав йому: хай, мовляв, жива ж людина. Але коли Павло зажурився зовсім, він запросив його погуляти садом.
Вночі мороз підсушив стежини. Під ногами шелестіло жовте листя. Голі дерева стояли мовчазно, самотньо.
— Ніби марсіанське літо, — відзначив Павло.
Бурмаков кивнув головою, проте було видно, що не про це він думає. Пройшовши ще декілька кроків, він заговорив: