— Вітю, — наказав Бурмаков, — відкрий бічні ілюмінатори.
Хлопець повернув чорний важіль, і яскраве сонячне світло залило рубку.
— Земля! Дивіться, Земля! — закричав Вітя, вдивляючись в ілюмінатор.
Земля, оповита хмарами, голубіла в чорній безодні неба праворуч від корабля. Десь там, на невиразно видимому звідси материку Європи, знаходилася Москва. Трохи далі космодром, де ще стояли їх друзі, рідні, близькі. Вони чекали повідомлення з ракети. Бурмаков подивився на земний годинник, що висів поряд з астрономічним. З моменту старту минуло п’ятнадцять хвилин. Корабель уже виведений на тимчасову орбіту навколо Землі. Час подавати про себе звістку. Степан Васильович увімкнув телевізор прямого зв’язку. Матовий екран ожив, промайнули контури зали, космодрому і нарешті на ньому з’явилося обличчя голови Космічного центру.
— Вітаю з вдалим стартом! — сказав він. — Як почуваєте себе?
— Нормально, — лаконічно відповів Бурмаков.
Решту за нього передали прилади, які відзначали їх поведінку після старту і в перші хвилини підйому.
Голова задоволено кивнув. Зображення попливло, на екрані крупним планом з’явилися обличчя тих, хто знаходився в залі. Це було традиційне останнє прощання. Потім знову з’явився голова. Підвівши руку, він урочисто сказав:
— Вам час виходити на курс. Бажаємо щасливої подорожі і повернення на Землю!
Невидимий оркестр заграв Гімн Радянського Союзу. Бурмаков, Павло і Вітя встали і обернулися до ілюмінатора, в якому було видно Землю.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
З щоденника Віті Осадчого
25 листопада
Іноді я забуваю, що знаходжуся не на Землі, а на кораблі в космосі. Як тут добре, як продумана кожна дрібниця! Ось я зараз сиджу в невеликому кабінеті-бібліотеці. Це — затишна каюта із столом, шафами і полицями уздовж стін. Можна читати, писати (що і роблю), і ніхто й ніколи тобі не перешкодить. Степан Васильович і Павло Костянтинович не знають про мій щоденник. Не кажу їм не тому, що хочу від них що-небудь приховати. Ні. Але раптом вони подумають, що мені захотілося додому, і стануть жаліти: навіщо брали мене з собою. А я дуже не хочу, щоб ці люди, кращих за яких я ще в своєму житті не зустрічав, подумали про мене погано. Їм вистачає турбот і без мене, тож хай мій щоденник буде поки що для них таємницею.
Ну, от і все. Головне сказано, можна записувати свої враження. Почну з того, як по телевізіофону попрощалися з Землею. Це була така мить, що у мене навіть гіркий клубок до горла підступив. Здавалося, ось-ось заплачу. Але добре, що втримався, було б дуже соромно. А так, здається, ні С. В., ні П. К. не помітили цієї моєї слабкості. Я вважаю, що її не можна пробачити справжньому космонавтові, хоча, мабуть, і їм було тоді не дуже весело.
Через цю свою слабкість я мало не прогавив хвилину, коли наш корабель ліг на курс до Марса. Було це до образливого буденно. Спочатку здалося, що руки і ноги ніби свинцем налилися, як під час вправи на центрифузі. С. В. узяв мене за чуприну, немов я маленький хлопчик, і сказав заспокійливо:
— Десять хвилин невеликого прискорення.
А я і сам розумів, що це виникла підвищена сила тяжіння через увімкнення ядерних двигунів. Поглянувши в ілюмінатор, я побачив, що Земля попливла від нас убік, зменшуючись буквально на очах.
До Марса летітимемо з швидкістю сімдесят тисяч кілометрів на годину, і наша подорож триватиме два з половиною місяці. Я поцікавився, чом би нам не збільшити швидкість, адже наші двигуни дозволяють це. Мені пояснили, що Марс у цей час знаходиться в найближчій точці від Землі, на відстані по прямій приблизно в шістдесят мільйонів кілометрів. Якщо ми розженемо корабель до більшої швидкості, то у нас не буде часу для поступового гальмування. «Набат», чого доброго, ще пролетить мимо планети.
Слід сказати, що С. В. І П. К. поки не втручаються в роботу механізмів корабля. Ними управляє автопілот — з вигляду невелика скринька, усередині якої знаходиться компактна обчислювальна машина. У нас їх чотири. Вони працюють одночасно, контролюючи одна одну. П. К. розповідав мені, що перші електронно-обчислювальні машини були дуже складні і громіздкі. Якби тоді була створена машина такої потужності, як наші, то вона мала б дуже складну схему і більше сотні тисяч електронних ламп, які, як відомо, часто виходили з ладу. Звичайно, на такий обчислювач у польоті, на кшталт нашого, сподіватися годі. Тому зараз обчислювальні пристосування для космічних кораблів цілком збирають з керамічних пластинок, на які методом друкарського монтажу нанесені вузли схем. Замість електронних ламп поставлені кристали напівпровідників. Енергії для живлення цих машин потрібно небагато. Одна сонячна батерея дає її досить. А їх на кораблі знаходиться більше десятка. Коли ж ми віддалимося від Сонця, електроенергія стане поступати від уранових батерей.