— Павле Костянтиновичу, приймайте командування кораблем!
— Степане Васильовичу, дозвольте, краще я, — попросив Павло.
— Ні. Ми не знаємо ще, що нас там чекає. Тому мій обов’язок висадитися першим. До того ж, — сумно посміхнувся Бурмаков, — космос — мій дім.
Павло зрозумів його: все колишнє життя Бурмакова давало йому право на це.
— Мої дорогі! — командир обійняв Павла і Вітю. — Ви також побуваєте на Марсі, якщо перебування там не загрожує небезпекою. Побуваєте ви і в інших місцях. Чи не так?
— Коли вирушите? — запитав Павло.
— Рівно о восьмій за московським часом. Так і передайте на Землю.
Вирушаючи вперше на Марс, Бурмаков не збирався проводити широкі дослідження. У його завдання входило зібрати відомості про атмосферу, рослинність, якщо вона зустрінеться, узяти проби повітря, ґрунту, визначити радіацію і відразу ж повертатися на корабель.
Павло і Вітя дуже сильно турбувалися про свого командира, навіть більше, напевно, ніж він сам. Тільки він, старший і досвідченіший, краще умів давати раду своїм почуттям.
Перш ніж увійти до герметичної камери, що вела до виходу, Бурмаков, вже в космічному костюмі — легкому, пластичному і дуже міцному, сказав:
— Давайте за старим нашим звичаєм посидимо перед дорогою.
На хвилину сіли. Потім підвелися. Бурмаков одягнув на голову гермошолом. Маленький радіопередавач, вмонтований у шолом, працював на однаковій хвилі з корабельною рацією. Це було зроблено для того, щоб екіпаж міг постійно підтримувати з космонавтом прямий зв’язок.
Почувши голос Бурмакова, трохи змінений мікрофоном і динаміком і тому якийсь чужий, Вітя закліпав очима.
— Не журіться, хлопці, — бадьоро говорив командир. — Стежте за мною і пам’ятайте, що наступного разу — ваша черга.
— Скоріше б! — пожвавився Вітя.
— Скоро! — Бурмаков підняв на прощання руку і зник в дезокамері.
Павло з Вітею поспішили в рубку. Декілька хвилин потужні компресори відкачували повітря з перехідної камери. Потім корабель ледь здригнувся, і за ілюмінатором, залишаючи димний слід, промайнула маленька ракета. Крізь шум і тріск долинули ледве чутні слова:
— Я у польоті.
3
Ракета йшла зі швидкістю звичайного реактивного літака. Та це, власне, і був літак, тільки своєрідної конструкції, спеціально пристосований до перельотів в безповітряному просторі. Запасів пального вистачало на декілька десятків тисяч кілометрів.
Коли ракета вийшла на вільний політ і перевантаження зменшилося до мінімуму, Бурмаков роззирнувся. Кабіна пілота з міцних прозорих пластиків дозволяла бачити все, що робиться навколо. Марс був попереду, і, здавалося, його увігнута чаша з кожною миттю все більше і більше оточує ракету. Тільки зверху було видно фіолетувате небо. Ліворуч, над обрієм, повним попелясто-сріблястим кругом виділявся на небі Фобос. Бурмаков поглянув на прилади: сорок тисяч кілометрів. Дав іще завдання приладам, і вони повідомили, що ракета може зустрітися з Фобосом менш ніж за годину. Промайнула думка: досить захотіти, і через якихось шістдесят хвилин одна з найбільш хвилюючих для людей загадок Марса буде розгадана. Навіть заради одного цього варто було летіти сюди. Спокуса змінити курс була такою великою, що Бурмаков навіть заховав руки за спину, щоб мимоволі не вхопитися за штурвал і не спрямувати ракету до супутника. «Дійде і до тебе черга», — прошепотів Бурмаков, проводжаючи очима Фобос, що віддалявся.
— Степане Васильовичу, Степане Васильовичу, що з вами, що з вами?..
Бурмаков не відразу зметикував, чому його викликає стурбований Павло. Давно б пора дати звістку про себе, а він розмріявся, як юнак. Друзі, певно, почули його «розмову» з Фобосом.
— Даруйте, — відповів він, — замислився. Ось погляньте на причину. — На телевізійному екрані корабля з’явилася та сама картина, яку бачив він сам. — Зліва — Фобос. Ось він мало мене й не спокусив.
— Розуміємо, — здогадався Павло. — Фобос майже поряд. — І, не витримавши, сказав: — А раптом він порожнистий?
Очі Бурмакова блиснули з-під окулярів гермошолома, і в динаміку прохрипіло спантеличене: «Гм-м».
Проте жартувати часу не було. Ракета мчала з надзвуковою швидкістю, і на екрані все більш виразно вимальовувалася пустеля, що наближалася. Ні височини, ані низини, ані річки. Тільки пісок. Першу висадку було вирішено зробити саме сюди, де не передбачалося зустріти більш-менш розвинене життя. На зустріч з ним люди хотіли прийти вже озброєними певними знаннями про Марс.