— Зараз, Павле Костянтиновичу, зараз. Потерпіть трохи, про все розповімо…
Всі були цілі, все виявилося гаразд, і Бурмаков заспокоївся.
— Так. Вочевидь, вся загадка в невідомих електромагнітних завихреннях. Ви помітили, що сьогодні ми чули один одного дуже погано, тоді як минулого разу радіо працювало бездоганно. Так от, ні ви, ані я не звернули на це уваги. Не знаю, чи є тут взаємозв’язок. Незабаром почався буран. Страшно було, га, Вітю?
— Ні. Наповзло якесь місиво, я навіть не відразу відчув, — вступив у розмову Вітя. — Та й вітру, здається, не було, тому що пісок не сильно бив в стінки всюдихода, а так, шелестів тільки. Але його був багато. Ракету засипало відразу.
— Дивно, — задумався Бурмаков, — мені здавалося, що буря насувається з величезною швидкістю.
— А може, це просто оптичний обман? — висловив думку Павло.
— Ні, вітер був ураганний, я міряв, — відповів Вітя. — Мені здається, справа тут в іншому. На Марсі все легше, ніж на Землі, в два з половиною рази. Тому ми і не відчуваємо ні сильних ударів порошинок, ані тиску вітру.
— Очевидно, ти маєш рацію, Вітю. Молодець, — похвалив його Бурмаков.
— Значить, ці бурани не такі небезпечні, як ми думали раніше?
— Поки що рано робити висновки, Павле Костянтиновичу, — сказав Бурмаков. — Ми не знаємо ні характеру буранів, ні їх сили, ані природи. Ні, краще бути від них якнайдалі, Павле Костянтиновичу. Зараз я вам пошлю радіонаведеним зондом зразки моху, який тут зустрів. А ми покочуємо ще. Робіть там аналізи.
— Охоче, а то занудьгував без роботи.
— Нічого, нічого. Вистачить Марса і на вашу частку.
Поки відкопали ракету, довелося попітніти. Бурмаков вирішив перевести її кудись на моховий покрив, щоб випадково буран не засипав знову. Посадку вирішили зробити на північ від того місця, де Бурмаков вже побував.
Мохам не було кінця, ніби морю. Ракета вже не раз, випускаючи свої сталеві ноги-опори, опускалася на поверхню, а характер пейзажу не мінявся. Бурмаков і Вітя брали проби, посилали їх Павлові для аналізу і мчали далі. Мох помалу ставав схожим на якусь папоротеву рослину і слався низько над ґрунтом.
— Ви помічаєте, Степане Васильовичу? — сказав на одній із зупинок Вітя. — Рослини витягуються в одному напрямі, з півночі на південь.
— Так. Але яка життєва сила направляє їх так? Ураганні вітри чи волога, що поступає від снігового покриву полюса?
— Ми побуваємо на полюсі?
— Обов’язково. Тільки з південного зараз сповзає крижана шапка. Там літо.
А сонце тим часом опускалося все нижче. Щоправда, воно було, за земним розумінням, ще досить високо над обрієм. Але, незважаючи на це, вже стемніло. Сутінки насувалися зі сходу. Вони були якісь чорні, заквітчані яскравими зірками-намистинками. Сонце тут не мало земної сили.
Вітя подивився на чорне небо і пересмикнув плечима:
— Не хотів би я ночувати тут самотою.
Бурмаков пригадав, як залишався наодинці на пустельному мертвому Місяці, і зітхнув, нічого не відповівши.
Цілу ніч вони просиділи у всюдиході, прислухаючись до нічної тиші. Мікрофони, віднесені на десятки метрів від всюдихода, не вловлювали жодного шереху. Марсіанська ніч була такою ж мовчазною, як і день. Екрани інфрачервоних локаторів весь час були порожні. Тільки десь удосвіта Віті здалося, що на одному з них промайнула тінь.
Зійшло сонце. Потрібно було повертатися на корабель, так і не знайшовши нічого нового.
Павло зустрів їх радісно. Тепер була його черга летіти з Вітею на Марс.
5
Вони просунулися ще майже на тисячу кілометрів по екватору на захід від тієї точки, де напередодні побував Бурмаков. Ракета стрімко йшла на посадку. І раптом — о несподіванка! — одноманітний пустельний пейзаж, яким він здавався з висоти десяти кілометрів, почав змінюватися просто на очах.
— Минули фіолетовий шар, — немов боячись злякати краєвид, що відкривався, шепнув Павло.
— Краса яка! — відповів Вітя, припавши до оглядового пластикового ілюмінатора.
Внизу під ракетою, що украй зменшила швидкість, пропливали відроги якогось гірського хребта, що тягнувся далеко за горизонт. Павло узявся було за штурвал, щоб попрямувати до гір, як несподівано побачив ущелину. Вона починалася на порівняно рівній платформі і тягнулася кудись на південь, поступово поглиблюючись і розширюючись.
Ракета пройшла над ущелиною. Поступово вона перетворилася на широку западину, дно якої пішло вниз в порівнянні з поверхнею планети майже на дві тисячі метрів.
— То он він який, цей Нектар, — сказав Павло і тут же запитав: — Тут сідатимемо чи далі?