— Тут, — відповів Вітя, не відриваючись від вікна.
Вони дивилися тільки вперед, а коли, посадивши ракету, озирнулися, то навіть скрикнули від захоплення. Позаду ракети виднілося справжнє озеро. Сонце світило по-південному яскраво, і вода в озері видалася зеленкуватою. Лише гребінці хвиль були піняво-білі. А вдалині, звисаючи до води, ліниво погойдувалися голі прутики — гілки невідомого чагарника.
Схвильований, Павло довго не міг відкрити люк, щоб вибратися з ракети. А вийшовши нарешті, сягнистими кроками помчав до озера, не відповідаючи на вигуки Віті. Вітя докірливо подивився йому услід і, стримуючи свою нетерплячку, спочатку вивів всюдихід, а потім зачинив вихідний люк ракети. На всюдиході він опинився на березі майже одночасно з Павлом.
— Сюди, йди-но сюди, — махав Павло рукою.
Біля берега озеро було неглибоким, прозорим і нагадувало земне. Тільки жодної травинки не росло тут. Гілочки чагарника, голі і довгі, здавалося, були принесені звідкись з іншого місця і навмисно застромлені в пісок, щоб хоч цим прикрасити сумну одноманітність берега. Павло спробував витягнути одну гілочку. Потягнув раз, другий. Вона не піддавалася. Тоді Вітя сів навпочіпки і став обережно розгрібати пісок. Коріння йшло досить глибоко. Там ґрунт був вологим.
— Напевно, якісь поживні речовини надали йому такого забарвлення, — сказав Павло, пом’явши в руках грудочку ґрунту. — Облиш, Вітю, ми наберемо його, коли повертатимемось, а зараз ходімо у воду.
Вітя забив у пісок залізну палицю і причепив до пояса Павлові кінець капронового тросу, намотаного на неї. Павло незадоволено фиркнув. Навіщо трос, коли дно озера гладке і тверде, мов гранітна набережна Москви-ріки? Він перевірив уже це, як тільки прибіг сюди. Проте, якщо Віті так хочеться, хай прив’язується.
Вони увійшли у воду: попереду Павло, постукуючи перед собою палицею, за ним — Вітя. Дно поступово понижувалося. Вода, що доходила спочатку тільки до кісточок, досягала вже колін. Йти стало ще важче.
Кам’яне дно раптово закінчилося, і Павло провалився мало не по горло. Вода довкола помутніла. Вітя натягнув трос, допомагаючи другові вибратися на тверде місце.
Минуло кілька хвилин, поки вода стала як і раніше чистою і прозорою.
— От так штука, — розгублено сказав Павло. — Звичайнісінька трясовина. Потримай міцніше трос, я попливу.
Під час тренувань ще на Землі Павло вчився лазити по скелях, стрибати з парашутом, довго висів униз головою, цілодобово знаходився в стані невагомості. А ось підготувати його до такої простої справи, як плавати одягненому в космічний костюм, нікому не спало на думку. І даремно. Павло зрозумів це, як тільки відштовхнувся ногами від дна. Костюм на поверхні був дуже легким, зручним, майже не заважав ходити. А у воді тягнув униз. Павло зробив ще одну спробу попливти, але знову тільки скаламутив воду і, знесилений, повернувся назад.
— Може, на всюдиході попливемо? — порадив Вітя.
— Ні, треба на човні, всюдихід скаламутить воду більше, ніж я.
Повернулися до ракети, де був гумовий човен. Поки напомповували його повітрям, сонце піднялося в зеніт.
— Жарко, — Павло подивився на Вітю і побачив, що у нього теж на лобі виступили крапельки поту.
Термометр показував на сонці плюс двадцять градусів. Спека ніби розморила природу. Над озером тремтіло марево. Коричневі гілки чагарника нижче схилилися до води. Але що це? Вони вже не були голими. Маленькі, вузенькі голубувато-зелені листочки, що з’явилися на них, жадібно тягнулися до сонця.
Павло націлив на чагарник мікроплівковий кіноапарат, здатний прослідкувати щонайменші зміни в рості рослин. Налаштувавши локатор, який повинен був подати сигнал, якщо в зоні його огляду з’явиться новий предмет, вони сіли в човен. Вітя обережно правив, Павло, лежачи на кормі, раз у раз брав проби води. Вони пропливли вже з кілометр, а другого берега все ще не було видно навіть у бінокль.
Зупинилися. Підготувавши кіноапарати, застигли на своїх місцях. Не говорили один одному нічого, але кожен сподівався, що ось зараз до човна підпливе яка-небудь риба або, можливо, інша марсіанська істота.
Минуло більше години. Зігрітий сонцем, Вітя мало не задрімав, перелякано труснув головою і не повірив своїм очам. Течії неначе зовсім не було, а їх віднесло далеко на південь від ракети.
— Повертаємося, — рішуче сказав Павло. — На всюдиході вирушимо на північ. Потрібно дізнатися, де починається це озеро.
Навколо ракети все було як і раніше. Тільки знову здивував чагарник. На його гілках з’явилися гострі колючки.