Повечерявши, Павло з Вітею сіли біля ілюмінатора. Захотілося поділитися враженнями.
— Я переконаний, — сказав Вітя, — що в озері є життя.
— А мене ось що цікавить: чому на кущах колючки? Від кого захист?
Вони говорили багато і заснули тільки удосвіта, так і не побачивши нічого незвичайного.
Вранці, поки Павло готував всюдихід, Вітя вирішив зробити зарядку. Він і в польоті прагнув підтримувати хорошу спортивну форму. Ґрунт був рівним і твердим, і він бігав уздовж берега, не дивлячись під ноги. За ніч листя на чагарнику підросло, потемніло. «Якщо так піде далі, — думав Вітя, — через день-два з-за чагарника вже не побачиш озера».
Раптом Вітя, підвернувши ногу, впав на пісок. Підвівшись, він здивовано подивився назад і відзначив ямку, в яку потрапила нога. Це було так незвичайно, що Вітя навіть помацав пісок, що обсипався під його каблуком. Досі на піску він бачив тільки свої сліди. То, можливо, і це його слід. Або ж Павла Костянтиновича? Але тут-таки помітив ще одну ямку, потім ще… Вони знаходилися одна від одної на однаковій відстані і вели від чагарника до озера.
— Павле Костянтиновичу! Павле Костянтиновичу!
Вітя кричав так дико, що Павло, кинувши все, побіг до нього.
Сумніву не було. Сліди, знайдені Вітею, залишила якась незнайома істота.
— Воно в озері, — висловив припущення Вітя.
— А може там? — Павло показав у протилежний бік, на піски.
— Зробіть зліпки і фотознімки слідів, — підказав Бурмаков, що слухав їх розмову.
Павло з Вітею визначили, що істота йшла до озера. Але звідки і навіщо?
— У озері, певно, знову не вдасться нічого виявити. Подамося краще в протилежному напрямку, по слідах, — вирішив Павло.
Через декілька хвилин всюдихід узяв курс на південний захід.
Місцевість незабаром стала змінюватися. З’явилися горби. Минули кілька поворотів між крутими височинами, і перед очима відкрилася рівнина. Вона здалася мандрівникам казковим куточком. Посеред рівнини поволі несла свої сріблясті хвилі широка спокійна річка, а по обох берегах її стояв ліс. У ньому росли, зовні схожі на земні сосни і ялиці, дерева. І навіть трава, зовсім як земний осот, вистилала суцільним килимом невеликі лужки і узлісся.
Зачаровані несподіваною картиною, люди довго не могли відвести від неї очей. Хай таких оазисів на бідній марсіанській землі мало. Але вони є. І хто зна, що за істоти знаходять тут притулок.
Всюдихід повз униз до лісу. На галявині мандрівники зупинилися. Дивними здавалися ці ліс і луг. Мікрофони не вловлювали ні співу птахів, ані сюрчання коників, в траві не видно було квітів. Тільки грізний шум чувся з гущавини.
Не випускаючи кіноапаратів, Павло і Вітя рушили до лісу. Трава-осот плуталася під ногами, заважала йти. Вона була висока і міцна, мов шпагат.
Серед дерев трави стало менше. Тут росла папороть. Наповнюючи сумку-гербарій, Павло незадоволено фиркнув. Йому не подобалася ця рослинність, характерна для стародавніх геологічних епох Землі.
— Яка різниця? — Вітя не розумів, чим незадоволений Павло.
— Різниця є, — відповів Павло. — Наука вважає, що Марс старший за нашу планету. Отже, він давно повинен був пройти цю фазу розвитку…
Люди довго бродили по марсіанському лісі, потім вийшли до річки, але так і не зустріли жодної живої істоти.
Берег і дно річки були такі ж тверді, як і озерні.
— Тут, певно, не обійшлося без каменярів, — сказав Вітя.
— Так. Мимоволі пригадаєш наші гіпотези про штучне походження марсіанських каналів, — погодився Павло. — Але ж іноді переконуєшся, що кращого майстра, аніж сама природа, не знайдеш. Хіба мало доказів цьому ми зустрічали на Землі?
— То — Земля. А тут все інше, — тепер уже і Вітя налаштувався на серйозний лад.
Павло розумів, що вони не зможуть пояснити всі ці явища. Зроблять це спеціальні експедиції, які проведуть фундаментальні дослідження. Він так і сказав Віті:
— Наше завдання реєструвати факти. І що більше їх наберемо, тим легше буде тим, хто прийде після нас.
А час не стояв на місці. Наближалася ніч, і потрібно було поспішати до ракети.
Вони не відразу знайшли свій всюдихід. Орієнтири тут були незвичні.
Виїжджали з таким відчуттям, немов якусь важливу і потрібну справу кинули недоробленою.
Сутеніло швидко. Жоден з двох марсіанських місяців не встиг ще піднятися над обрієм. Яскраві прожектори-фари всюдихода вихоплювали з темряви низини і горби. Павло ледве встигав вибирати дорогу.