Наляканий Вітя подивився на гору і… обімлів. На вершині, рвонувшись до неба, застигла незрозуміла чи то постать, чи то дерево.
— Схоже на пам’ятник, — сказав Вітя, націлюючись кіноапаратом.
— Кому? Чий? — Щохвилини зриваючись, падаючи, Бурмаков поповз угору.
Це, очевидно, був пам’ятник. Але незвичайний, загадковий. З блискучого ясно-жовтого постаменту, який, здавалося, глибоко і міцно вріс у кам’яне ложе гори, тягнулися вгору переплутані спіралевидні гілки, унизані сріблястими листочками.
Щось знайоме раптом промайнуло в цій фігурі, коли Бурмаков, розгублений і збентежений, обійшов її. Галактика? Так, це дуже схоже на астрономічний макет. Але що хотіли цим сказати ті, хто створив його — величний і непохитний, здатний вистояти нескінченно довго перед натиском всіх можливих сил стихії? Поглинений цією думкою, Бурмаков не відразу помітив металеву плиту внизу. А помітивши, здивувався ще більше. На чорній блискучій плиті була зображена схема… Сонячної системи. Тільки чогось в ній не вистачало? Бурмаков навіть притулився до скелі, у нього затремтіли ноги. На схемі було вісім планет і два сонця. Одне — наше, друге — ледве жевріюче, згасаюче — на місці Юпітера.
Думка Бурмакова гарячково закружляла. Два сонця — неймовірно, але, мабуть, збагненно. Не дарма ж висловлюються припущення, що на поверхні Юпітера і досі температура складає сотні тисяч градусів, а в його бездонних надрах під фантастичним тиском у мільйони атмосфер відбуваються ядерні процеси. Це можливо, тому що Юпітер остигає. Але, здається, в схемі чогось не вистачає. Так, так. Першим від Сонця йде Меркурій, потім Венера, ось Земля, далі Марс, за ним Юпітер… Ні, між ними планета. Ага, це, напевно, міфічний Фаетон, а тут горить Юпітер, там Сатурн в кільці, Уран, Нептун. Дев’ять… Невже?..
— Вітю! Перерахуй всі планети Сонячної системи! — закричав академік.
Здивований хлопчик назвав їх.
— А де Плутон? — задихаючись, перепитав Бурмаков.
— Після Нептуна.
— Ні, немає, кажу тобі! — кричав Бурмаков, забувши, що Вітя не бачить схеми і не розуміє його.
Спантеличений Вітя попросив:
— Опустіть трос, я вилізу до вас.
— Га?.. — зрозумів нарешті Бурмаков. — Давай швидше. Бо, певно, думаєш, що збожеволів старий. Є від чого…
— Люди? — прошепотів, піднявшись, Вітя. — Коли?
— Якби я знав! — Бурмаков вже відчув себе спроможним аналізувати факти, дивитися на них холодними очима дослідника.
Ті, хто ставив пам’ятник, врахували все, або майже все. Минуло, мабуть, багато-багато часу, а він стояв як свідчення безмежної сили розуму, посилаючи нащадкам звістку з далекого минулого. Ні час, ані що інше не здолали його. Він тільки глибше вростав в своє кам’яне ложе, стаючи стійкішим і могутнішим. З чого він зроблений? Бурмакову не вдалося відколоти ані від постаменту, ані від плити жодного шматочка матеріалу, що встояв цього разу і проти зусиль людини.
— Найобразливіше, Вітю, що ми з тобою не знаємо, коли він був поставлений. Ясно тільки одне: після тих невідомих космонавтів Сонячна система пережила одну з найстрашніших трагедій. На друзки розлетівся Фаетон.
— Зате з’явився Плутон, — відзначив Вітя.
— Так, Плутон. І це ще загадковіше. Коли? Звідки?
Це питання не давало спокою Бурмакову і в ракеті, коли, вдосталь надивившись на творіння рук братів по розуму, поверталися на корабель. Навіть квапливу втечу з Марса в безпечніший космічний простір, що не дозволила шукати нові сліди перебування чужих космонавтів на цій планеті, він сприйняв без особливого засмучення. Одна думка оволоділа ним, і він повинен був довести її до кінця.
Цього вечора радіостанція «Набата» зробила позачергову передачу. На Землю було відправлено повідомлення з фотознімками пам’ятника.
Незабаром Земля підтвердила, що сигнали прийняті, і попросила чекати рішення Космічного центру.
«Набат» при мінімальному прискоренні став описувати циклічну криву навколо заданої точки у просторі, не віддаляючись і не наближаючись до Землі.
Прилади лабораторії методично повідомляли результати аналізів зразків, доставлених з Марса. Були виявлені мікроорганізми у воді, визначено склад деревини, а також — як і чим живляться марсіанські дерева і трави. Але космонавти розуміли, що Марс для них — пройдений етап, і чекали наказу Землі.
Наказ прийшов на другу добу, точніше, через 36 годин 17 хвилин 25 секунд, як зафіксували флегматичні прилади. При перших звуках Землі космонавти встали і стоячи вислухали всю передачу.