Що трапилося з Павлом? Могло просто оглушити. Скафандр на ньому ніби цілий, а в скафандрі не страшні ні холод, ні підвищена радіація. Але могло статися і що-небудь гірше. І тоді…
Бурмаков відняв руки від обличчя. Зелена стрілка індикаторів, що вказувала швидкість «Набата», тремтіла поряд з нульовою позначкою. Бурмаков з жалем подивився на змарніле в останні дні обличчя Віті і доторкнувся до юнакового плеча:
— Вставай, Вітю, мені треба виходити.
Вітя винувато закліпав віями.
— Нічого, добре, що відпочив. Мені більше допоможеш. Я піду сам. Ну-ну, не ображайся. Корабель без людей не можна залишати. А раптом щось зі мною трапиться. Хто врятує? Хто поверне «Набат» на Землю? Зрозумів?
Захопивши інструменти, металевий пластир для закриття пробоїни, Бурмаков попрямував у дезокамеру. Вітя стежив за ним по телеекрану, і йому здавалося, що Степан Васильович дуже зволікає. А той важкими кроками підійшов до зовнішнього люка, відчинив його. Вал лебідки закрутився спочатку поволі, потім все швидше і швидше. Вітя повернув телекамеру. Бурмаков був вже на корпусі і, зігнувшись, підбирався до пробоїни. Із спритністю професіонала-покрівельника академік став латати обшивку корпусу корабля.
Нарешті робота була закінчена.
— Повертаюся, — сказав Бурмаков, — стеж, Вітю, за приладами.
Він встиг уже повернутися, роздягтися, а двері в бібліотеку все не відчинялися.
— Вдягнути скафандр, — наказав командир. — Різатимемо замки.
Зашипіла тонка вогняна цівка кисню, розрізаючи неподатливі запори. Ризикуючи потрапити під цей полум’яний ніж, Бурмаков з силою натиснув плечем на двері.
Павло лежав у попередній позі. Бурмаков мигцем відзначив про себе, що в бібліотеці підвищена радіація, і тому, мабуть, автомати не відчиняли двері, і підхопив Павла на руки. Його перенесли в спальню, роздягли. Травма була несерйозна, і через кілька днів Павлові дозволили вставати.
2
Крива траси «Набата» була прокладена так, що по дорозі до Плутона космонавти повинні були пройти на відстані близько мільйона кілометрів від уявної поверхні Юпітера. Павло попросив зробити «невеликий гак» в сорок мільйонів кілометрів, щоб побувати поблизу Сатурна, але Бурмаков запротестував.
— Досить з мене метеоритів, — пояснив він, — а біля Сатурна ми ризикуємо потрапити в таку кашу, що й не виберемося. Одне його кільце, мабуть, зібрало їх стільки, скільки мають решта всіх планет, разом узяті.
— Степане Васильовичу! — заблагав Павло. — Кільце Сатурна — вузенький крижаний диск, я впевнений у цьому. Там нам ніщо не загрожує.
— Можливо, — м’яко відповів Бурмаков, — але у нас завдання. Хіба по дорозі назад…
Павлові довелося погодитися з цим доказом.
«Набат» ішов з подвійним прискоренням. Його швидкість щосекунди збільшувалася і незабаром досягла астрономічної цифри — близько мільйона кілометрів за годину. Вперше за час польоту астронавти відчули, що таке тривале перевантаження. Було важко дихати, рухатися, хотілося спати. А вахти щодня ставали цікавішими.
Блискучий диск Юпітера, що нагадував спочатку розфарбовану сервізну тарілку, не поміщався вже в ілюмінаторі. І чим більше він ріс, тим більше змінювався. Аміачна і метанова атмосфера гігантської планети безперервно пульсувала, спалахувала тьмяним полум’ям і затухала.
— Здалека досить нешкідлива і навіть красива планета, — подивившись в телескоп, задумливо сказав Бурмаков. — Боюся, що ми дуже близько від неї йдемо.
— Мільйон кілометрів — це близько? — здивувався Вітя.
— Не забувай, що в об’ємі Юпітера вміщається тисяча триста земних куль. І хоча середня щільність його дорівнює 1,34, він має велику силу тяжіння. Уяви собі на мить, що людина в своєму звичайному костюмі ступила на поверхню Юпітера. Знаєш, що з таким сміливцем буде? Його сплющить, мов млинець. Ось який Юпітер!
Побоювання Бурмакова мали підставу. Не минуло й двох днів після цієї розмови, як швидкість корабля раптом стала знижуватися. Двигуни працювали немов на гальмування. Ще через день прилади відзначили відхилення від курсу. Юпітер, як мовиться, гнівався. Його щупальця-протуберанці простягалися на десятки тисяч кілометрів, ніби силкуючись захопити корабель із зухвалими людьми, які наважилися залетіти в його володіння. Не дістаючи, вони згущувалися, зникали, залишаючи після себе лише сіруваті хмарки. Прилади-пастки, які безперервно аналізували склад навколишньої космічної речовини, стали вловлювати отруйні суміші, характерні для атмосфери Юпітера.