— І наш корабель матиме фотонний двигун? — загорівся ентузіазмом Павло.
— На жаль, ні. Згідно з законом природи, в кожному грамі речовини зберігається потенційний запас енергії, рівний 28 мільйонам кіловат-годин. У одному грамі — шість годин роботи Братської гідроелектростанції! Якби ми змогли цю енергію добути, вона допомогла б нам створити величезної потужності реактивний струмінь, рівний за швидкістю світлу. Тоді і швидкість ракетного корабля в космічному просторі можна було б довести майже до світлової. Але людина поки що не вміє отримувати цієї, так званої повної енергії.
— А пошуки ведуться?
— Безумовно. І хоча результати пошуків поки що незначні, сам принцип навів нас на цікаву думку. Ви знаєте, що роботи в області великих енергій здавна цікавлять мене. Я віддаю їм майже весь вільний між польотами час. Мене захопила ідея побудувати двигун, який міг би забезпечити швидкість в десятки і сотні тисяч кілометрів на годину. Фотонна ракета — справа майбутнього. А що ще має подібну швидкість розповсюдження?
— Сила тяжіння, гравітація, — сказав Павло.
— І кванти, — додав Бурмаков, — потік частинок у квантовому генераторі, так званому лазері або мазері. Якщо їх перетворити на механічну енергію і надати їм потрібний напрям, то можна створити певну тягову силу. У космосі, куди корабель буде виведений за допомогою звичайних двигунів, її цілком вистачить. Там корабель не має ваги, і, щоб розігнати його, потрібне зовсім незначне механічне зусилля. Ось приблизно такими установками і оснащується наш з вами зореліт. А нові ядерні двигуни дозволять нам, зберігаючи заданий курс, підлітати до планет, астероїдів і, не зважаючи на їх сильне тяжіння, здійснювати там посадки.
Ідея була настільки проста, що Павло не відразу повірив.
— Неймовірно, — сказав він.
— А між тим, факт, — відповів Бурмаков. — Ви пам’ятаєте останній штучний супутник Венери? Так от, увесь шлях від зовнішнього поясу земної атмосфери до своєї заданої орбіти — по кривій більше двохсот сорока мільйонів кілометрів — він летів за допомогою такого двигуна. Це було його випробуванням.
— А й справді. Ми ще тоді дивувалися з швидкості супутника, — пожвавішав Павло. — Значить, наша подорож буде не дуже тривалою?
— Так, — відповів Бурмаков.
— Але при чому тут стара дискусія, матеріали про яку ви звеліли мені прочитати?
— А раптом на Марсі ми зустрінемо щось подібне? Якщо космічні гості були у нас, то вони, можливо, побували і там. Звичайно, на всі ці земні загадки найкраще було б подивитися власними очима, а не обмежуватися читанням газет, але у нас, на жаль, немає на це часу.
— Я дуже радий, Степане Васильовичу, що мені випала честь вирушити в космос разом з вами. — Павло сказав це сердечно і просто.
Бурмаков підвівся з крісла і міцно обняв свого майбутнього супутника.
— І я радий теж. Ми побуваємо на Марсі. Але це тільки початок, пробний політ. У перспективі — зовнішні планети Сонячної системи, найближчі сузір’я, які ви знаєте дуже добре.
То он воно як! Марс — це тільки початок. Ні, Павло ніколи не думав, що в недалекому майбутньому він зможе спостерігати зірки та планети не тільки з Землі, хоч би навіть в найпотужніший телескоп. Він побачить їх зблизька, а можливо, навіть ступить на їх поверхню.
Павло подивився на Бурмакова. Очі хлопця горіли радістю. Бурмаков підійшов, сів поряд.
— Наша подорож буде складною і, безумовно, небезпечною. Вірю, вірю, — зупинив він протестуючий жест Павла, — ви не відступите. Але ще важчими, — продовжував Бурмаков, — будуть польоти у напрямку далеких світів. Для цього знадобляться досвідчені астрольотчики. Тому Космічний центр планує послати з нами ще одну людину, юнака з видатними математичними здібностями, щоб він зараз, в менш напружених умовах, набув досвіду космічних польотів. Звичайно, якщо погодяться батьки, бо навряд чи знайдеться школяр, який би відмовився від такого польоту.
— Степане Васильовичу! — пожвавішав Павло. — Я знаю такого хлопчика. І математик, і чемпіон нашої республіки з легкої атлетики.
— Добре знаєте?
— Добре. Брат моєї… нареченої. — Останнє признання у Павла вирвалося несподівано, і він розгублено подивився на Бурмакова.
Степан Васильович хитрувато примружив очі: