Він не помилився. Це було ложе, а на ньому в скафандрі лежала… людина. Вона була неживою і, видно, давно. Скрут хотів було розстебнути скафандр на чоловікові. Балаш спинив його:
— Не треба…
Скрут подумав, що, справді, цьому землянину вже нічим не допоможеш. Він постояв, потримав руку на його плечі, ніби прощаючись назавжди, і пішов оглядати печеру.
Стало вже зовсім темно. Балаш увімкнув ліхтар.
Печера була майже порожня. Нерівні кам’яні стіни, такий же кам’яний лежак. Поряд щось подібне на стіл. Сям-там Скрут зауважив розкидані інструменти, деталі, вузли приладів, машин.
— Тут має бути сховище… — вголос подумав він.
— Так, — згодився Балаш. — Чоловік прожив у печері немало. Він десь тримав свої припаси. Ще повинна бути десь регенераційна установка. Без неї він довго не витримав би.
Сховище було поряд з ліжком. Знайшовши його, Балаш знову підійшов до землянина. Довго-довго стояв над ним, потім простягнув руку і доторкнувся до його ніг. Під нечутливими від товщини захисного костюма пальцями виявилася порожнеча. Балаш відійшов і довго дивився крізь прозору звідси стіну в чорну ніч. Затим, не обертаючись, попросив:
— Пошукай… Повинні бути щоденники.
Скрут не здогадувався, що так вразило товариша, і, оглядаючи ніші, раз-по-раз кидав на нього нерозуміючі погляди.
— Ось, — нарешті знайшов він касети з кристаликами, на яких космонавти зазвичай записували все, що вважали вартим уваги.
Скрут потримав їх у руках, ніби зважуючи, ще раз зазирнув у ніші і закутки печери і спитав:
— Почитаємо на кораблі?
— Тут, — уривчасто кинув Балаш.
Скрут подивувався незвичайній суворості, яка пролунала в його голосі. Але згодився і сів на камінь, який, напевно, колись служив господареві столом. Потім вставив кристалики в звукознімач, який за багато десятиліть істотно не змінив своєї конструкції, підключив рацію, щоб можна було чути запис в шоломофонах, і сказав:
— Готово…
Тільки тоді Балаш обернувся до світла — різко, рішуче.
— Вмикай! — наказав він і пішов до ліжка.
Там і стояв він весь час, поки землянин неспішно розповідав про своє життя.
А у Скрута забракло відваги стати поряд з ним — він не міг дивитися на рештки цієї людини, чий задумливий голос приглушено й повільно лунав у шоломофоні.
Нестерпно повільно текли хвилини, розкриваючи велику трагедію зорельота і того, хто зостався один з великого екіпажу.
«… Переді мною вибір, — ніби радячись із співбесідником, говорив астрольотчик, — померти зараз чи спробувати жити… Я не обмовився. Саме — спробувати. Це життя не принесе мені радості. Я не зможу колись повернутися на Землю. Про мене, напевно, ніколи ніхто навіть не довідається — навряд чи якийсь корабель забреде у цей район. Я не зможу навіть вибратися з печери — кості обидвох ніг розтрощені в час катастрофи. Я не можу сам собі зробити операцію, бо коли зміг би витримати біль, то треба мати ще герметичну камеру — її також нема. Таким чином, моє майбутнє — самотність, нерухомість, безнадія. Але я не приймаю смерть. Доки я можу — я повинен жити. Не тому, що інстинкт сильніший за волю і я чіпляюся за життя. Я повинен жити, бо я — людина, і в мене ще працює мозок…»
Скрут слухав і уявляв собі розбитий вибухом зореліт, мертву планету і самотнього скаліченого чоловіка, якому щасливий, а радше нещасливий випадок подарував життя і якому належало страждати від безпомічності і безсилля довгі-довгі дні, місяці, роки.
Чи може таке витримати людина? Скрут не таївся перед собою. Для нього це була не проста цікавість. Він ніколи не забував, як гнітила його обмеженість простору у зорельоті. Він був ніщо в порівнянні з просторами Всесвіту. І в цій невідповідності йому ввижалося щось неприродне, вороже людині. Це пригнічувало. Скрут розумів свій стан і нічого не міг з собою зробити. Але йому було легше. З ним повсякчас знаходилися товариші з чергової зміни, його захищала міць могутнього зорельота. Де брав стійкість цей космонавт? Що додавало йому сили? Почуття людської гідності? Але ж про це і Скрут ніколи не забував…
«Ох, як це нестерпно, коли працює мозок. Раніше мені здавалося це щастям, а зараз хочеться пошукати якусь там кнопку, щоби хоч на мить вимкнути мозок, забутись і позбутися свого становища».
Звівши очі в час одної з пауз, коли чулося лише потріскування рації, Скрут зауважив поряд з ліжком корпус робота. Він був латаний і перелатаний. Клепки і шви на обшарпанім металічнім корпусі робота, можливо, ясніше за все розкрили Скруту жахливу картину останніх місяців життя людини, яка намагалася подовжити існування свого єдиного помічника. Це робот розчистив чоловікові дорогу до печери, надійно облаштував її, щоб людина могла жити там стільки, скільки вистачить енергії у вцілілих акумуляторах і сонячних батереях. І, напевне, чоловік ділився з роботом, віддаючи йому більшу частку енергії, не зважаючи на свій холод і голод.