— Гадаєш, земний? — спитав тоді Пасько.
— Певніш за все, — відказав капітан. — Подібність велика.
Паськові здалося, що він хотів щось сказати ще, але не сказав і, прощаючись, лише кивнув головою.
Вершини гір світліли — починався день. А тут, в улоговині, безпросвітна пітьма на кожному метрі ще опиралася холодним променям вранішнього бадьорого сонця, які ніби стікали з гір.
Сріблястий купол був на старому місці, витикаючись з-за кільця скелястих піків. Від входу в улоговину до цього купола залишалося кілометрів п’ять. Пасько навів телеустановку. На екрані рожевими іскрами спалахнули скелі і серед них — купол. Непорушний, мов монумент, наче пам’ятник. Пасько подумав, що, напевне, і його друзям цей зореліт здавався своєрідним пам’ятником злету людського розуму. І раптом перший сумнів, ще неясний і слабкий, ворухнувся в його голові, посіявши у серці тривогу.
Далі дороги не було, бо поряд стояли ще два всюдиходи, Залишені тут Пунтусом і Марцалісом. Пасько вимкнув двигун, зрозумівши, що далі доведеться йти пішки.
Перш ніж піти, він знову подивився на купол. Малюнки подібних зорельотів він пам’ятав з підручників, за якими колись вчився у штурманській школі. Це, безберечно, був зореліт, споруджений на Землі. Одна з перших моделей, здатна розвивати субсвітлову швидкість, побудована майже двісті років тому. Двісті років! Холодні мурашки побігли в Паська по спині. Він ніби доторкнувся до сивої давнини, яка випадково привідкрила перед ним одну зі своїх трагічних сторінок.
Першим прагненням було кинутися до знахідки. Він уже було зробив кілька кроків, але опанував себе і спинився. Цей самий купол бачили і Пунтус з Марцалісом. Вони, мабуть, так само відразу ж кинулися до зорельота, не радирувавши попередньо на «Валдай». Чому? Один з них був пілотом, другий — інженером. Вони, вочевидь, впізнали зореліт, може, навіть щось про нього знали і не повважали за потрібне повідомити капітану. Що їм було відомо про зореліт?
Пасько повернувся до машини, закодував питання і, вистріливши ракетою, яка винесла вгору зонд-антену, передав депешу на «Валдай». Відповідь-радіоімпульс прийшла рівно через три хвилини. А ще через п’ятнадцять секунд Пасько прочитав: «Зореліт системи КЗСХ. Два не повернулися відповідно 186 і 172 роки тому. Перший летів до Альфи Центавра, другий — до Сіріуса».
Ці звістки не вельми прояснили обстановку. Те, що зореліт не повернувся на Землю, очевидно й так. Слід було сподіватися тільки на себе. І Пасько знову почав міркувати, що ж робили його товариші далі. Швидше за все, впізнавши земний зореліт, вони поспішили дійти до нього. Це цілком зрозуміле поривання, проте саме в ньому, можливо, й таїлася власне небезпека.
Гори, стрімкі й велично спокійні, височенною стіною дибилися на тому боці улоговини. Ані Пунтус, ні Марцаліс не встигли б до них навіть дістатися за такий час, та в цьому й не було потреби. Їх шлях, безумовно, лежав до зорельота — через плато, покраяне скелями і розколами. Лише тут їх і слід шукати.
Згромадивши на плечі скриньку з радіопередавачем і запасом зондів-антен та пристебнувши до пояса плазмовий ніж, який при нагоді міг послужити і зброєю, Пасько з локаторним шукачем у руках вирушив навпростець через плато до улоговини.
На деякий час сріблястий купол зник з очей, заступлений кам’яним ескарпом. Пасько опинився у темряві, притишив ходу і з заздрістю дивився на рожеві вершини. Ліхтар приносив мало користі, він освітлював лише маленький кружечок під ногами. Пасько подумав, що, може, десь поряд, у якомусь розколі і знайшли свій останній притулок його товариші, поспішаючи, як і він, до зорельота.
Нарешті світло проникло і в улоговину. Навколо все заіскрилося міріадами крапельок-веселок. Пасько аж зажмурився. Коли його очі під окулярами світлофільтрів звикли до яскравого світла, він здерся на найближчий виступ і уважно оглянув довкілля. Товариші могли йти лише цим шляхом, бо узбіччя були цілком непрохідними. Але ніщо йому не нагадувало, що тут коли-небудь проходила людина, — ніким не займана цілина, мовчазне суворе каміння…
Пасько перелічив запас зондів-антен і, подумавши, послав на базу сигнал: «Нічого нового». Отримавши відповідь, зітхнув і пішов далі.
Зореліт відкрився раптово, як тільки тіснина перейшла в улоговину. До нього залишалося метрів шістсот, либонь, іще більш нерівного й небезпечного шляху. Пасько не відриваючись дивився на гордий профіль зорельота, що схилився ген там, над безоднею, і, навіть нахилений, зберігав стрімкість своїх ліній. Яка краса! Пасько мимоволі захоплювався творінням людського генія і відчував, як раптовий напад туги стискає серце.