Зореліт виглядав як живий, але смертельно поранений велетень. Блискуча металічна обшивка подекуди не витримала випробувань простору — чужа атмосфера, метеорити залишили свої відбитки на її колись дзеркальній поверхні.
Пасько перебрався на сусідню скелю, панорама огляду збільшилася. Зореліт став видимий майже до корми. І Пасько помітив те, що досі було сховане від нього і що вразило його до глибини душі. Вузька тріщина чорною змією повзла по корпусі знизу мало не до половини тіла корабля. Це, напевно, і означало катастрофу. Може, давню, а може, і зовсім недавню.
Знову його першим пориванням було бігти якнайшвидше до корабля. І знову Пасько примусив себе стриматися. Пунтус і Марцаліс ніби стояли в нього перед очима. Подумалося, що вони, напевно, побігли до зорельота навпростець. Це було логічно. Але вони не знали, що не повернуться. А він це знав і зобов’язаний був зважувати кожен крок.
Пасько присів на камінь, зменшив потужність електричного обігрівача в скафандрі. Свіжий струмінь холодного кисню обсушив спітніле чоло, стало трохи легше. Пасько почав думати більш розважливо. Він допускав, що з обома його товаришами могло випадково трапитися нещастя. Одначе їх рації, забезпечені міцним захисним панцирем, маючи автономне енергетичне живлення, повинні діяти ще декілька сотень годин. Хвиля — відома. Така сама, як і в нього. І на ній тепер нема жодного звуку. Невже щось затримує хвилі?
У Паська було дві можливості, щоб розпочати пошуки. Одна, більш певна, — піти до зорельота, друга — оглянути місцевість навколо корабля. Він був переконаний, що з зорельота починали товариші, принаймні, один з них, швидше за все Пунтус, перший. Пунтус не повернувся. Це повинно було насторожити Марцаліса, і той, остерігаючись чогось невідомого і небезпечного, певно, не пішов навпростець, а вибрав кружний шлях — більш довгий і більш надійний. І також не повернувся. Отже, будь-яка дорога ховає рівну частку загрози. Пасько зітхнув і пішов навпростець.
Нелегко було помітити сліди когось з космонавтів у цьому кам’яному хаосі. Погляд мимоволі скерувався в бік гірського хребта. Зараз під яскравим промінням він здавався набагато красивішим, аніж тоді, коли Пасько бачив його з рівнини. У безповітряному середовищі скелі були на диво рельєфними, без напівтіней, забарвлені в дивовижні кольори. Милуючись ними, Пасько, однак, не забував, що за цією красою ховалося щось іще, і про це він не мав права забувати.
До зорельота було недалеко. Щоб не бачити тріщини в корпусі, яка нагадувала про аварію, Пасько трохи збочив ліворуч. Звідсіля корабель здавався майже цілим, готовим до стрибка в безмежні простори Всесвіту. Пасько закрокував швидше, ніби й справді боявся спізнитися на старт.
Кам’яні нагромадження зустрічалися все частіше, переходили в суцільні завали. По виступах у скелях, щохвилини зісковзуючи, він ледве видерся на вершину кам’яної гряди. Віддихавшись, обережно висунув голову і не втримався, підхопився. Зовсім неподалік, тулячись до підніжжя високого крутосхилу, ніби ховаючись, лежала людина, зодягнута в скафандр. Пасько бачив лише її ноги.
Не вибираючи дороги, Пасько скотився вниз і підбіг до людини. Це був Марцаліс. Як живий, хоча шолом його був відкинутий. Пасько перевернув товариша на спину. На обличчі, в широко розплющених очах Марцаліса застигли біль, раптовий страх і ще щось таке, чого ніяк не можна було зрозуміти. На тілі ніяких слідів, які могли б пояснити, чому відкинутий шолом.
Знесилений, Пасько прихилився до скелі. Тисячі питань блискавицями перетинали мозок. Виходило щось неймовірне: спочатку Марцаліс помер, а потім узяв і відкинув шолом і тим самим автоматично вимкнув рацію. Але цього, безперечно, він сам зробити не міг. Тоді — хто?
Лише тепер Пасько звернув увагу на запасні кисневі балони, які лежали поруч з Марцалісом. Вони були з відкрученими вентилями — без газу. Схоже на те, що комусь знадобився кисень, і він перегнав його по шлангу в інші балони.
Думка обпалила Паська, налякала неймовірністю. Він гнав її геть, а вона лізла в голову, виростаючи, заступаючи собою все інше. Пунтус пішов раніше на цілу добу. Його кисень уже скінчився. Пунтус? Пасько аж зубами заскреготав від люті на себе. Як він міг хоч на мить припустити таке? Хіба Пунтус, з яким пройдено стільки космічних шляхів, його друг, який завжди підставляв плече допомоги товаришеві, міг зважитися на таке? А коли не він, то хто? Їх тут було лише двоє — Марцаліс і Пунтус. Відчуваючи, що скоро і він заплутається в цій чортівні, що навалилася на нього, Пасько присів біля тіла Марцаліса, постарався зосередити думку на побаченому.