Петришин був уже немолодий, дебелий, але підтягнутий, скупий у рухах та словах і, як виявилося, толковий чоловік, а пам'ять мав просто феноменальну.
— Ні, товаришу підполковник, виливки не збереглись. Але я пам'ятаю слід тих «Жигулів». Од лісової дороги він повернув праворуч. «Москвич» Назарова пішов лівіше, до будиночків бази, а «Жигулі» в другий бік рушили, вздовж правого берега. Слід протекторів був чіткий, тільки подекуди його вдавили інші машини. Вранці їх багато наїхало — і рятувальні, й медичні, і наші, з райвідділу. Про те, що там вчинено злочин, одразу не подумали, місце події не охоронялось. А ті «Жигулі» зупинялися біля ялинника, метрів за сто від лісової дороги і метрів за десять від озера. Там вони розвернулись і поїхали назад на лісову дорогу. Я по сліду визначив. Машина не стара, але експлуатували її недбало — масло текло. Візерунок на протекторах — ялинкою. І ще пам'ятаю: там, де стояли «Жигулі», валялися недокурки сигарет. Штук п'ять-шість. Сигарети, я звернув увагу, були без фільтра, а недокурки — пожовані з кінця. Видно, хтось біля машини курив сигарету за сигаретою, бо недокурки лежали недалеко один від одного. Деякі були вже затоптані в землю. А земля там глиниста, в'язка.
На карті, що її склав гідролог Орел, місце стоянки «Жигулів», показане Петришиним, було якраз навпроти виру. Невже це випадковий збіг?..
Надія на успіх була дуже маленька — все-таки понад два місяці минуло. І самоскиди та бульдозери їздили там уздовж і впоперек, і всякі інші машини, та й дощі змивали в озеро листя, сміття. А проте Білякевич і: Онопрієнко цілий день шукали. Їм допомагали Ляшенко, Глушицький, Петришин, Галина Юрко, експерти-криміналісти з науково-технічного відділу. Оглянули кожен сантиметр землі біля ялинника. Та навіть масляної плями ніде не знайшли.
Вже зібралися кінчати марну роботу, коли це Петришин став на коліна, відламав кусок глини, вивернутий, гусеницею бульдозера, й почав обережно розламувати його пальцями.
— Є один. Схоже, з тих, — спокійнісінько, якось аж надто буденно сказав він.
То був недокурок сигарети. Точніше жалюгідні рештки його.
Пізно ввечері в кабінет до Білякевича зайшов начальник науково-технічного відділу підполковник Рубанов, а за ним ще цілий гурт — експерти, Ляшенко, Глушицький, Юрко і навіть черговий по управлінню.
— Ну, з тебе належить, — весело сказав Рубанов, кладучи на стіл акт експертизи. — Тютюн з домішкою маріхуани — двадцять п'ять відсотків. Той самий склад, що й у сигаретах, знайдених серед речей Мелещук. Навіть папір такий самий. Схоже, що з однієї партії.
… Додому Білякевич пішов пішки, хоч було вже за північ і погода не вельми сприяла прогулянці — мрячив колючий, холодний дощ, до того ж підполковник добряче стомився за день. Але він не помічав ні дощу, ні втоми. Його охопило давно вже незнане почуття глибокого задоволення, певності того, що все зроблене вчора, сьогодні, що буде зроблено завтра, позавтрому, через тиждень, приведе зрештою до успіху. Вони — і він, і всі, хто йде з ним рядом, — на правильній стежці. Старі оперативники кажуть, що це чуття сліду; зійти з нього ти не маєш права, та й не захочеш…
… До чотирнадцяти років він був звичайним хлопчаком, непосидющим, допитливим, не вельми старанним — траплялося, не готував уроків, часом хапав двійки, хоч учителі, намагаючись бути об'єктивними, казали, що загалом це непоганий хлопець — кмітливий, здібний, і якби захотів… Але він не хотів. Його більше вабили телевізор, магнітофон, бренькання гітар, компанія друзів-ровесників, які до ночі тинялися по вулицях, скверах та дворах. Правда, і тут не все у нього йшло гладко — він був товстий, незграбний, і це часто викликало насмішки. Інколи він кидався на кривдників, та його не боялися — легко ухилялись од пухлих, зовсім не страшних кулаків, глузуючи ще дошкульніше, або, коли це вже набридало, били. Він плакав од люті й безсилля, погрожував розквитатись і сам лякався свого гніву. Хтось інший на його місці порвав би з дворовою компанією, а йому бракувало твердості, і він знайшов інший вихід: сяк-так навчився грати на банджо, яке подарував йому двоюрідний брат-моряк. Його авторитет серед підлітків одразу зріс: банджо — не якась там набридла гітара, банджо — то банджо! Це тоді він прийшов до висновку, що оригіналам багато що прощається. Перестав стригтися, ходив патлатий, у засмальцьованих джинсах, пом'ятому сомбреро, підперезаний ковбойським поясом з бляхою. Він уже потроху курив (сигарети йому давала в кредит довготелеса дівчина-кіоскерка), говорив ламким баском, називав себе Ніколас, хизувався, вставляючи в розмову — часто зовсім невпопад — англійські слівця, засвоєні аж ніяк не з шкільного підручника…
Шлях в образотворче мистецтво він почав з розмальовування футболок — спершу своїх, потім друзів, далі — друзів своїх друзів. Малював непогано, сусід-маляр допоміг йому зробити трафарет, підібрати відповідні фарби, скласти калькуляцію прямих і накладних витрат. Поставлене на відповідну технологічну й комерційну основу, «виробництво» швидко розвивалось. І хто знає, яких масштабів досягла б діяльність фірми «Ніколас Кравець і К°», коли б не втрутилась міліція. Шістнадцятилітнього Колю присоромили і попередили, відзначивши водночас його здібності до малювання. На сімейній раді після короткої дискусії постановили, що хлопець повинен учитися «на художника». Колю влаштували в художню школу і додатково найняли ще репетитора. Великих успіхів у малюванні він не досяг, але через три роки вступив до інституту декоративного і прикладного мистецтва. На цей час Кравець уже мав бороду, складаний мольберт і подругу, якою, на загальний подив, стала кіоскерка. Їй було близько тридцяти, йому — вісімнадцять. Проте Ніколасу це імпонувало:: на них звертали увагу, про них говорили. До того ж кіоскерка балувала його вже не тільки сигаретами — за якихось півроку він побував чи не в усіх міських ресторанах, вечірніх і нічних барах. Він не бачив нічого незвичайного в тому, що пиятики оплачувала подруга, трохи здивувався, коли її притягли до відповідальності за розтрату, обурився, що його викликали до слідчого. А втім, про цей період свого життя Кравець не любив згадувати.
В інституті він захоплювався всім потроху — аквареллю, різьбленням по дереву, карбуванням, а потім дійшов висновку, що справжнє його покликання — скульптура. Монументальні скульптури — не якісь там натюрморти чи орнаменти, котрих і не помітиш у виставочному залі. Такі скульптури ставлять на майданах, у парках: значущість цих робіт вражає і викликає повагу до творців їх. Та й платять скульпторам, як правило, більше, ніж живописцям чи різьбярам. Це останнє, можливо, й не мало вирішального значення, але вже з другого курсу Кравець серйозно і грунтовно зайнявся скульптурою. Не обмежуючись навчальною програмою, він з благословення і при матеріальній підтримці батьків брав уроки у досвідчених скульпторів. Серед них був і Станіслав Терлецький, який не тільки навчив Миколу працювати з металом, а й відкрив перед ним комерційну сторону цієї роботи: любителі псевдоантикваріату охоче замовляли статуетки, вази, світильники «під античність», з неодмінними ліпними рельєфами. І в комісійних магазинах такі речі приймали. У Кравця завелися гроші, появилися нові знайомі, він став по-своєму відомим майстром.
Сказати, що Микола Кравець показав себе тільки марнославним і корисливим, було б неправильно. Він став непоганим скульптором, часом захоплювався якоюсь роботою і тоді по кілька діб не виходив з майстерні, його дипломну роботу «Плотогони» (станкова скульптура, гіпс) відзначили серед кращих, а барельєф «Спорт» і фонтан «Купальниця» принесли йому справжнє визнання. Правда, вже тоді його роботи викликали суперечки: Дехто вважав, що Кравець віддає перевагу зовнішньому ефекту, а не внутрішньому змісту твору, не зупиняється перед компілюванням. Молодого скульптора не бентежили ці суперечки — часто він сам починав їх, залучаючи знайомих та й незнайомих людей, приголомшуючи останніх своєю ерудицією, полемічною пристрастю, самовпевненістю. Він любив бути в центрі уваги, любив, коли про нього говорили.