— Світлана?
— Тож-бо, що ні! Надя. Вона була чимось схвильована, але старалася не показувати цього. Словом, те що треба! Знаю, звучить дивно: у людини якісь прикрощі, а я радію. Та, думаю, ви розумієте. Надя відмовилася зніматись. Категорично! Певно, тому, що накульгує. Запропонувала взяти Світлану, вони близнючки. От і взяли. А потім з'ясувалося, що у Світлани дуже своєрідний погляд на акторську гру… Не те що наївний, ні, скоріше наче звихнёний, як і її малюнки.
— Що за малюнки?
— Та це не має значення, — зам'явся Павляк, але одразу ж додав: — не думайте, я не вважав, що Світлана безперспективна, вона мала чудову фактуру, непогану пластику, талант наслідування — могла скопіювати кого завгодно. Підкреслюю — скопіювати, не зіграти! В ній було щось від Мерилін Монро, і, хоч амплуа Монро не для нашого екрана, на цій базі можна було б дещо зробити.
— Любарський не поділяв вашої думки?
— Він, як я вже казав, вважав, що Світлана здатна па більше. Хоч останнім часом остерігався її.
— Чому?
— Можу тільки догадуватись. Наші погляди на можливості Світлани розбігались, і він не хотів про це говорити. Правда, одного разу сказав: «Знаєш, я боюся Світлани, вона ні перед чим не зупиняється. З нею можна гори перевернути, а можна й брязнути так, що потім кісток не позбираєш». Це було після того, як вона умовила Сергія змінити обсяг і трактування її останньої ролі. Роль вийшла, тільки Сергій багато пережив: на худраді його мало не з'їли, і тоді у них відбулася серйозна розмова, мало приємна для Світлани.
— Любарський відмовився далі працювати з нею?
— Так питання не стояло. Сергій не втрачав надії, що вона зміниться. Але тоді він говорив з нею досить гостро.
Мить помовчали, потім Білякевич запитав:
— Ви знаєте Назарова?
— Знаю. Він приїжджав кілька разів, коли Світлана у нас жила, заходив.
— Що ви думаєте про нього?
— Хороший чолов'яга, симпатичний, добрий. Одначе не тютя! Такому на ногу не наступай. Мені здається, Вікторе Михайловичу, що він просто вибухнув. Звісно, це не виправдання, але, по щирості, вибухнути може будь-хто. Тим більше, що Світлана була дівчина з перцем: якщо заведеться — тікай з дороги! А він не захотів. І в цьому його помилка. Посварилися, він ударив її.
— Стривайте, а чому ви думаєте, що вдарив?
— Я ж знаю його. Є такі люди: здається, нічим не дошкулиш їм, і раптом вони вибухають, неначе фугас. Така риса є в багатьох спортсменів, і зокрема у борців.
— Назаров — спортсмен? Борець?
— А ви не знали? Борець, і непоганий. Я теж колись боровся, та куди мені до нього! Якось було, жартуючи, помірялися силами, так що я відчув.
— І тому ви вважаєте, що він ударив Світлану?
— Не тому. Це Микола приїжджав по Світланині речі і розповідав, як у Валерія все вийшло.
— Який Микола?
— Микола Кравець, Надин чоловік.
— А що саме він розповідав?
— Ну, що Валерій і Світлана поїхали до якогось озера, посварилися там. Вона подряпала йому обличчя, тоді він ударив її, Світлана впала у воду і втопилась.
Для Білякевича це була несподіванка. Далебі, дивно: Кравець мав знати, як загинула Світлана — висновки судовомедичної експертизи слідчий Вигула не тримав у секреті…
— Що ще розповідав Кравець?
— А-а, молов дурниці. Він любить підхоплювати всякі плітки і роздувати їх. Але ми з Мариною остудили його. Тоді він розказав, як було насправді.
… Дивно, дуже дивно повівся Микола Кравець. Що примусило його збрехати? Обурення людей, які не повірили офіційній версії? З погляду логіки, він мав би захищати цю версію, бо тим захищав би і правоту своїх слів. А Кравець сказав те, що від нього хотіли почути, що узгоджувалося з уявленням подружжя Павляків про Валерія Назарова. Чому ж він спасував? Незрозуміло…
— Микола забрав Світланині речі?
— Забрав усе, до носовичків. У нього список був. Такий дріб'язковий чоловік, далі нікуди. Відверто кажучи, ми хотіли, щоб по речі приїхала Надя. Але вона лежала в лікарні, і Віолета Максимівна — Марина розмовляла з нею по телефону — попросила, щоб усе віддали Миколі.
— У Світлани були гарні речі?
— Поганих вона не купувала. Дублянка, шкіряне пальто і ще одне — мохерове, з півдюжини чобіт, ну, і різні сукні, черевички…
— Це чималі гроші, а зарплата початкуючої актриси…
— Ну, щодо цього, то Світлана вміла крутитися. Допомагала — не задарма, звісно, — нашим художникам, декораторам, щось іще десь малювала. Мала справи з антикварами.
— Що за справи?
Павляк помовчав, мовби шкодував, що сказав це, а потім відповів:
— Здавала на комісію статуетки на давньоримські сюжети. По-моєму, їх доставляв Микола. Він же скульптор. Але чи його роботи, чи ні — не знаю, незручно було допитуватись.
— Микола часто приїздив у Київ?
— Частенько.
— А як ставилась до нього Світлана?
— Трудне питання.
— І все-таки?
— Коли вони сварилися, то Світлана казала, що він тютя, а Микола — що вона зрадниця. Та це тільки у сварці.
— А чого вони сварилися?
— З будь-яких причин.
— Що ж тоді, на вашу думку, зв'язувало їх?
— У минулому, очевидно, інтим, а останнім часом — статуетки. Так мені здається.
— Ви знаєте французького кінорежисера Руже?
— Клода? Аякже, знаю. Непоганий документаліст, цікавиться переважно темами народного мистецтва — вокалу, хореографії. Товариський, простий. І жінка у нього симпатична — Сюзанна. Вони з Світланою навіть подружилися. Сюзанна ні по-російському, ні по-українському нічого не тямить, а Світлана знала французьку мову. Вони разом бігали по магазинах, музеях — Світлана була не дуже зайнята на студії. Зближувало їх і те, що Сюзанна — художниця. Правда, я не бачив жодної її роботи, але на живопису вона розумілася. Захоплювалась малюнками Світлани, казала, що на Заході вони мали б великий успіх. Обіцяла познайомити її зі своїм другом, теж французом, добре обізнаним у цих питаннях, — він мав приїхати в Київ.
— І вони познайомились?
— Познайомились. Але я не бачив його. А Світлана казала, що познайомилась із французьким мистецтвознавцем, який цікавиться староукраїнськими іконами, питав, де можна придбати їх.
— Як звати цього любителя ікон, Світлана казала?
— Гарсон чи щось таке.
— Може, Гастон?
— Так, так, Гастон! — потвердив Павляк. — А що, може, й ви знаєте його?
— Та ні, я з ним не знайомий, — усміхнувся Білякевич.
Зніяковівши від свого запитання, Павляк трохи помовчав, а тоді додав, ніби виправдуючись:
— Я знаю, що просто так ви про нього не питали б. Згадалася мені одна історія, до якої він міг мати відношення.
Підполковник глянув на нього:
— Що за історія?
— У Мелещуків була папка з малюнками покійного Андрія Семеновича, берегли як пам'ять. Він був художник і нібито не без таланту. Так от, минулої весни ці малюнки десь пропали. Надя чомусь одразу запідозрила сестру, подзвонила нам. Я підняв трубку, Світлани якраз не було вдома, і Надя, хвилюючись, розповіла мені все. Веліла передати Світлані, що коли вона не поверне малюнків, то матиме великі неприємності. Я сказав Світлані, а вона відмахнулася — не лізь, мовляв, не в своє діло…
— Ви подумали, що Світлана передала малюнки французові?
— Признатися — подумав. Передала чи продала. Бо сама Світлана казала, що Гастон за все розплачується зовнішньоторговими чеками, а вона просто марила тими чеками. Але Світлана запевняла, що не продавала малюнків.
— Так вони й не знайшлися?
— Не маю уявлення.
— Світлана з Надею помирилися?
— Помирились і знову посварилися. Надто різні вони були і вдачею, і своїм світоглядом, чи що…