1919–1933
Поділити землю між селянами – справа не маленька.
Треба все передбачити, зважити, обґрунтувати, придивитися до місцевих особливостей, ґрунту, вдачі населення і т. ін., і т. ін.
І земельні комітети, і земельні управи, і селянські з’їзди, інструктори, пояснення, циркуляри…
Департамент земельної реформи з комісіями, фахівцями.
Взагалі – велика справа.
Це у нас!
У Денікіна справа далеко простіша!
Приїжджає до села загін.
– Зібрать сход!
Зібрали.
– Хто хоче землі – вперед!
Дехто виходить. Більшість землі не хоче – не ворушиться!
Але… (отут-то виявляється знання селянської думки) командир загону наперед знає, хто землі хоче. Має такий список…
І все безземельні або малоземельні.
Викликає. Виходять.
Ділять…
Одному двадцять п’ять, другому п’ятдесят, а іншому й до ста буває. Буває іноді, що шомпол ламається, тоді беруть новий… Хто більше добивався, тому більше й дають.
Бідніший – менше.
Усе як слід!
Це – земельна реформа.
А свобода…
Чи є де-небудь ще така, наприклад, свобода совісті, як у Шульгіна?
Нігде не найдете!
Запевняю вас, що нігде в світі не дозволять розпустити так «свободно» свою совість, як розпустив її Шульгін.
Чи ви гадаєте, що де-небудь є така «свобода» слова, як у «Киевлянина» або «Київської Дуньки»?
А свобода «зібрань» яка!
Ви тільки почитайте, як «збирають» з київського населення «самообложеніє» на користь добрармії.
«Зібрання» поголовні!
Ні, таки що не кажіть, а видно людей з державним досвідом…
«На Дону повстав самостійницький рух»
Добудувалися!
– До того добудувалися, що, навіть Дон, цей «осередок тоєї Руськой государственности», – завадило!
– Завадило так, що вже вибльовує і «ідею», і тих, хто приніс з собою цю «ідею».
– Дончаки, нарешті, зрозуміли, якого «блага» принесли народові Денікін з кумпанією.
Захиталася найміцніша підпора поліцейської Росії.
– Єдиної, неділимої!
– Захиталася, щоби упавши, задавити всю царську наволоч.
– Не витримала, навіть, Донщина, зачарована ласкою бувшого Миколи II.
– Зрозуміла, яку гадюку пригріла в себе за пазухою.
– Побачила, що ця гадюка, почувши в собі більше сили, засичала на неї ж таки.
– На того, хто пригрів її.
– Треба було бути сліпцем, щоб не бачити намірів золотопогонної зграї.
– І Дон був сліпцем!
– Тепер він «прозрів»! «Прозрів» і виправить свою величезну помилку перед усіма націями бувшої Російської Держави.
– Куди ж тепер, Ваше превосходительство?
– Де ж тепер улаштуєте осередок «Руськой государственности»?
– З Кубані вигнали, з Дону гонять, на Кавказі б’ють!
– Колчака заперли аж на Амур.
– Москва?
– Але до неї щось «переходи» збільшуються! Краще, мабуть.
– «Не тратьте, куме, сили».
Оповідають таке.
Колись у Франції один француз, Шовеном його звали, якимось надзвичайно патріотичним вчинком довів про свою велику любов до рідного краю, до вітчизни. Після його такого вчинку у Франції кожен випадок доказу любови до Батьківщини, з боку чи то поодинокого громадянина, чи то цілої групи громадян, – називали шовінизмом. А люде, що цієї назви заслуговували, шовінисти тобто, з погородою її носили.
І всі їх любили!
І всі їх поважали!
Почув я про це слово давненько вже.
Було це так.
У школі, де я вчився, влаштували вечірку. Дозволялося деклямувати й «малоросійскія проізведенія». Одним із виконавців цих «малоросійских» віршів, байок і т. и. був і я. Підлітком ще тоді був я. Деклямував, пам’ятаю, я тоді байку Глібова «Музики». І от коли я на репетиції вийшов і тарарахнув:
– «Музики»! Українська байка Глібова!
Начальство підійшло до мене, пильно подивилося, всьміхнулося, покрутило головою і сказало:
– Іш, какой шовінист!
На вечірці я вже деклямував так:
– «Музики»! Перевод басні Крилова «Квартет», на малоросійський язик.
І довго я потім думав, що-ж воно ото за – шовінизм?!
І чому я шовінист?!
Так і не взнав я тоді:
– Чи вилаяло мене начальство?