– Чи поглузувало з мене?
Бо більше про це нічого воно мені не говорило.
А от тепер я вже знаю що то – шовінизм!
Добре він мені взнаки дався!
Де тілько я не чув про цей самий шовінизм, і як казали?! Яким тоном?! З якими рухами?!
Як скаже хто це слово, так за щоки й хапаєшся, й одскакуєш кроків на 10, так і почувається, що або сірчаним квасом в очі плисне, або з самопалу трахне!
А, блаженної памяти, Шовен саме за це пошану мав.
Отже – це тобі не Франція!!
Згадав я про це тепер, прочувши про інтерв’ю з вічно старими й вічно новими опікунами України нашої – Раковським, Мануільським, Затонським… Знову вони про той самий шовінизм:
– Ми, – мовляв, – Україну, як самостійну одиницю визнаємо, але шовінизм ми будемо нищити, а шовінистів, не виключаючи й комуністів, – вішатимемо!..
Думай, значить, як хочеш!
Українцем бути можеш, а любити Україну – зась!
Повісять!
І дідько його знає, чому воно так?
Як я, наприклад кажу: «Майо паштєніє-с», – люблю шті, кислу капусту, Пушкина, лаптушкі, в «избе» бруд, телята й воші і як співаю «Ванька Таньку полюбил» і за це все йду й грабую, вбиваю, вішаю, стріляю, тисну за горло, щоб і другий це саме співав, те ж саме кохав, – так це не шовінизм!?
А як кажу «добридень», люблю борщ, Шевченка, білу хатину, співаю «Місяченьку бліднолиций» і нікого за це не вбиваю, а лише прошу: «Ідіть, мовляв, ви до своєї Іверської Божої Матері», – так це шовінизм!?
І клянуть мене за це, і б’ють може за це, і вішають за це!
Про мене ж!
Носи ти лапті хоч на голові ті свої, не тільки їж, а навіть умивайся отими своїми штями, – у мене й за вухом не засвербить. Дідько тебе бери! Все одно кацапом здохнеш! І не піду я до тебе! Бо потрібен ти мені як п’яте колесо до воза!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А я шовінист.
Хай вішають!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Приверзлося!
Усі кутки хрестив, подушку. Сам хрестився. Приверзлося!
І так кожне Різдво! Чого тільки не снилось!? Були янголи, коники, ялинки, цукерки.
– Були книжки, вчителі в мундірах, еполєтах, окулярах.
– Були врядники, справники, пристава, губернатори.
– Усього було!
Раз навіть автономисти-поступовці у 1917 році приснились. Чхав, розумієте, тижнів з чотири! Такий нежить ухопив! Смалений кошачий хвіст і той не брав.
– Але такого, як цю ніч, єй-же Богу, не було.
– І де воно в дідька взялося?!
– Та ріжноманітне яке?!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Розумієте, стою ніби-то я за Кам’янцем на Борщівській соші.
Коли це як засмердить! «Бореєм» подуло! Дивно, думаю собі, і «шлях не новий», а Бореєм смердить.
Щось, гадаю, буде! Коли так!
Озирнувся! Аж, ось з міста виходять усі значить представники, усіх значить, офіцій, на чолі, значить з головним. Трохи оддаль Генеральний писарь Варивон, з пером за вухом у віц-мундірі і в білих штанах з золотими лямпасами.
– Що, собі думаю, це все значить?
– Зирк уперед! А з-за кордону суне Українська Держава, Ввесь Український, можна сказати, народ. Чоловіка з тридцять, попереду кабінет. Народ усе діловий, мудрий. Усі в брилях-котьолках, в полосатих штанях, в сурдутах. А позаду, евакуйовані «додому» урядовці. Усі такі оздобні, добре одягнені, і ніхто тифом не хворів.
Коли це «наші», представники значить, як вжарять: – «Слава Вкраїнському Народові!» Я – ходу!
А Борей тиче мені квача й мазницю.
– Маж!
– Кого, – кажу, – дядінька?!
– Мене маж! Нас маж! Усіх маж!
– На віщо, – кажу, – дядінька?!
– Щоб дуже!
– Та ви всі, – кажу, – й так, Слава тобі, Господи…
– Маж! – та тупне.
– Видихаємось!
Ну, думаю, вимажу. Хай ще посмердять… Мазнув Борея. Мазнув писаря.
Регочуться. Раді!..
Аж ось писар як не підскоче до мене, та як не крикне:
– Кричи!
– Що?! – кажу.
– «Славу» кричи!
– Кому?! – кажу.
– Народові! Державі!
– Народові, – кажу, – можна!
І державі можна!
Обернувся до Винниці та як гаркну:
– Слава Народові!!!
І… прокинувся…
Не спав довго.
Нарешті, задрімав. Коли знову!!
Ніби відчиняються в грубці дверчата, і вилазить звідтам здоровенний чортяка, синій-синій як печінка, підходить до мене, бере мене за карк, підійма, і ми кудись ніби летимо.
– Пане, – кажу, – куди це ви мене?!
– До лона, – каже, – матері твоєї.
Давно вже, каже, ти її не бачив. Скільки ти, каже, утисків приймив, скільки горя!
– Так чого-ж ви, – кажу, – пане, за карк? Ви краще, – кажу, – пане, перепустку виклопочіть! Я й сам, – кажу, – такий ніби до мами вже хочу!..