Щира йому за це подяка, бо рятувавши становище, він рятував і рідне мистецтво і колишню славу театру Садовського.
Дуже приємне вражіння робить п. Івлів у невеличкій ролі парубка.
Я, єй-Богу, абсолютно не розумію, на віщо шановний М. К. Садовський написав цього листа. Що він хотів ним довести?
Я ж і сам писав, що актори молоді, що вони виграються, що вони працюють над собою. А що його хвалили в Київі? Ну так що-ж?
– Добре, значить, грали, то й похвалили.
– Що ніхто з тих, що покинули трупу, ніколи в цій п’єсі участь не брав?
Ну так що-ж?
Грали, значить, инші, що були в його трупі тоді.
Отже, значить, ми з шановним М. К. щодо цього однаково думаємо.
Образити, звичайно, я нікого не хотів і не хочу.
Я лише констатував факт, під котрим М. К. підписується обома руками. А я зовсім не для цього писав. І якби М. К. уважно прочитав, він би зрозумів, для чого писано.
А то він почав «захищати», а вийшло навпаки.
Невже Ви, шановний М. К., вважаєте Ваших акторів за таких нездібних, що потрібно цілих 13 років під Вашим режисьорством, щоб вони добре грали?
Що Ви, хай Бог милує?
За віщо це Ви їх так?
Я, наприклад, незважаючи на те, що, як Ви пишете, «кидаю образливі нарікання в молоді Ваші сили», і то гадаю, що вони у Вас кращі, ніж Ви про їх думаєте.
В те, що вони повні любови до свого рідного краю й до мистецтва я вірю і за це годен їм кричати «Славу» без кінця, а не тільки добрим словом підтримати.
Але за те, як вони грали «Дай серцю волю» – не можу. При всьому мойому бажанню.
Коли вони будуть грати добре, хоч це навіть буде раніш 13 років, будемо підтримувати. І не хвалити, а дякувати. Розумієте, шановний М. К., – дякувати.
– Що я, справді, гірший за инших, чи що?
Яку газету чи журнал не розгорнеш, скрізь тобі:
– Огляд закордонної політики.
– «Вперед чи назад»?
– «Мирова катастрофа».
– «Світова пожежа».
– «Економичне банкроцтво».
– «Всесвітня революція».
– «Нові політичні комбінації».
Et cetera et cetera…
Розумієте, заздрісно.
Усі пишуть, а я ні.
Так оце і я виришив оглянути закордонну політику за останні місяці.
Розуміється, – це справа нелегка.
Але… Попробую.
Тай почуваю, що треба зазнайомити з цим питанням, а то багацько з наших громадян не поінформовані.
Зустрів одного приятеля.
Кричу:
– Товаришу! Де Шанель?! Чули?
Підходить.
– Продав, – каже, – 450 лопатками.
– ??
– Кого, – кажу, – продали?
– Та ви ж про шинель?!
– Про яку там шинель?! Де-Шанель! Новий француський презідент. Вибрали оце недавно.
– А-а-а-а! Вибрали?! Недавно?! Що з того? І банк запечатали теж недавно. Прощайте. Поцюлуйте його в вічі, а він вас хай цмокне двічі. Та будете родичі: Де Шанель!
Людина, як бачите, зовсім не знайома з останніми закордонними міжнародніми подіями.
Ну, як тут не напишеш?
Звичайно, не буду ж я робити огляд міжнародньої політики всього світу. Я лише буду говорити про ту політику, що «отут» у мене сидить. «Отут» – це значить – на потилиці.
Східне питання.
Значить, так.
У Франції був Жорж Клємансо.
В Англії, на жаль, ще й досі є Лойд Джордж.
Хоч останній і каже, що ніби хоче на покой, але бреше – не хоче.
Одріжняються вони оден од другого, як ви бачите, лише тим, що в одного «Жорж» стоїть спереду, а в другого – ззаду.
Так оці два Жоржі вирішили розв’язати східне питання в той спосіб, щоб відбудувати «Єдиную недѣлимую».
Наймили для цієї справи трьох дурнів. Колчака, Юденича та Денікіна.
Большовики за нашою допомогою по черзі набили морду всім трьом.
Тоді ті ж самі Жоржі наймили четвертого.
Четвертий теж лізе, висовує потроху й свою. І його буде бита.
Оця вся процедура зветься тепер політиками:
– «Найболючіше питання Сходу».
Чому – «найболючіше»?
– А ви як гадаєте? Як по морді б’ють, то хіба болить?
– Болить!
– Тому й «найболючіше»!
Друге політичне з’явище, яке цікавить нас також як і інших, це – Версальський мир і його наслідки, що, як кажуть, вирішив питання Заходу.
Це справа така.