Зібралися у Версалі представники Антанти і закликали представника ворожої Німецької Держави, щоб помиритися.
Прийшов бідолашний Карло Карлович. Один представник Антанти вхопив Карла Карловича за горло, другий за ноги, а третий вперся йому колінком у живіт.
– Ну, що, – кажуть, – Карло Карлович, биться чи мириться? Миришся?!
– Ja! Ja! Bitte! Bitte! Рятуйте, хто в Бога вірує!
– Bitte, кажеш? Тото-ж! Ну, йди! Значить, ми з тобою помирилися!
Вийшов Карло Карлович за ріжок, обернувся, та кулаком:
– Почекай, бісової віри Антанта, я тебе помирюсь!
Поїхав додому, і тепер у нього армія більша, як у міліон багнетів.
Так що ще довгенько дияконові в церкві доведеться возглашати:
– «І мира мирові у Господа просим!»
Третий цікавий мент у міжнародній політиці – це вибори презідента Франції.
Тут справа вийшла дуже серйозна.
Розумієте, Клємансо, гадаючи що його оберуть, одружився з молодою дівчиною. Для сальону, значить. Бо жінка, так вона на цих самих сальонах дуже добре розуміється.
А обрали Де Шанеля!
Клємансо в роспуці.
Тай справді чолов’яга вже старкуватий. Що він з нею має робити…
Пише до Де Шанеля.
– Mon cher, – говорить, – Поль! Коли ти вже презідентом, то забірай, – говорить, – собі і презідентшу.
А той йому:
– Mon cher, – говорить, – Жорж! Не за для того я пішов у презіденти, щоб всяких там чужих молодиць годувати.
А молодиця аж пінить.
«Що я за тебе, стара панчохо, йшла, щоб ти мені мемуари тут розписував… Обверсалився, та тоді в кущі?»
За мемуари! У-у-у!! Клємансо! І діти такі Клємансо!
Та таке счинилося, таке счинилося, що, мабуть, і Лівобережну Вкраїну Польщі віддадуть.
Один лише генераліссімус Фош не падає духом.
Як спитають:
– Ну, що, екселенція, як ваша кандідатура в презіденти?
– «Одноголосно!» – каже.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Оце, так-би мовити, найголовніші моменти сучасної міжнародньої політики.
Хочеться ще зазнайомити Вас з міжнародним економичним становищем.
Про своє не буду говорити. Ви його гарно знаєте. Що ж до Заходу…
Ви, мабуть, спостерегли вже, що Захід може експортувати?
Це: цигарники, бібулку «Asadie», гребінці, папірові гаманці, масть для черевиків, цвяшки для підошов.
Імпортує:
– Пшеницю, цукор, залізо, вовну.
Товарообмін значить.
У ч. 2 Віденської «Волі» І. Фещенко-Чопівський вмістив статтю під назвою: «Що може дати Україна Західній Європі?» Знаєте, що він пише.
Може дати:
– 10 міліонів тон усякого збіжжя.
– 300–600 тисяч тон цукру.
– 100 тисяч тон марганцової руди.
– 500 тисяч тон залізної руди.
Фосфорити, сіль, соду, залізо, ліс і т. п., і т. п.
Багато де-чого.
Що може, то може. Факт!
Але не дасть. Єй-Богу, не дасть!
Та щось і не чути, щоб готувалася дати.
Так ще чутки ходять, що селяне готують для Західної Європи оглоблі, кілки і прочі деревляні важкі вироби.
Це Західна Європа одержить безумовно.
Хай тілько прийде.
П. Грунський. Дійсне прізвище Павло Михайлович Губенко, родився 13 листопаду ст. ст. 1889 року в м. Груні на Полтавщині, де його батько був управителем маєтку (приказчиком) пані Ротт. В дитинстві ми рідко зустрічалися, хоть його мати була рідною сестрою мого батька, але маєток пані Ротт «Чичва» був віддалений 3 версти від м. Груні. Пригадую ще й тепер, що мені робили велику радість, як бувало мій батько запрягаючи коня, каже: «Поїдемо, Миколо, до тітки Параски (так звалась Павлова мати)». З тої доби пригадую лише те, що, приїхавши до тітки в «Чичву» і спитавши, де є Павло, тітка відповіла: «Де ж має бути Павло, як не на стайні». Павло дуже любив коней, а особливо любив дивитись, як конюхи «об’їжають» якогось молодого коня. (В маєтку плекали расову породу коней.) Один раз, коли приїхали до Чичви, то Павло, зустрівши мене весело оповідав: «Я сам уже їзджу верхи на коні в поле і без сідла».
До народньої школи я не ходив з Павлом до одної, бо в Груні було їх дві. В тій, де вчився Павло, там учителем був уже немолодий чоловік Іван Максимович Мовчанов, якого всі в Груні любили і який користався великою пошаною між населенням, а <до> того ж був великим приятелем Павлового батька. Школа була Міністерства Народньої Освіти. Я ходив до Нової Земської школи недавно поставленої, яка була тільки через дорогу від нашої хати. Вчився Павло добре, бо по скінченні народньої школи, коли ми з батьком приїхали до Чичви, то Павло показував мені «похвальний лист» і якусь книгу, які він дістав за добре учення в нагороду.