– «Досить нагадати, – пише Полторацький, – хоч би з «усмішки» «Пошти що й здря», як селянин-деґенерат відмовляється від культурних нововведень… щоб відчути, як не подібний до вишниного селянина є той, хто переходить на суцільну колективізацію. Правда, «усмішка» ця написана очевидно тому кілька років, але 1) вона діє й зараз у масовому тиражі і 2) хіба автор не міг зобачити в селянинові тих природних даних, що виявились тепер у вигляді нечуваних темпів колективізації»?
Ви пробачте, тов. Европенко-Европацький, але, читаючи «монографію», я, їйбогу, гублюся й ніяк не можу дати собі відповіді, чого більше бракує авторові цієї, пробачте на слові, розвідки: вміння думати чи елементарної літературної чесности. У гуморесці «Пошти що й здря» О. Вишня показує й висміює не дегенерата, а звичайнісінького собі селянина-індивідуала, яких індивідуалів тільки через вісім років залишилося у нас до 50 %. Висміює він цього селянина в той спосіб, що селянин, прочитавши цю гумореску, ніяк не може не бачити, в яке зачароване коло потрапив він зі своїм пошматованим одноосібним господарством. В гуморесці слова «колективізація» не вжито. Але це: «та якби ж земля вкупі», «правильна сівозміна», «просапні» і т. д. Але це: «Та чого ж ви землеустрою не переводите? – Думали. – Ну? – Записалося чоловіка з двіста п'ятдесят. – Ну? – А ті не хотять. – А чому не хотять? Та земля не однакова», – все це не тільки підказує слово «колективізація», але й агітує саме за нею. Що цей селянин не подібний до того, який «переходить на суцільну колективізацію» – це так, але при чому ж тут «Вишнин селянин»? Чи може я, скажімо, пишучи про Полторацького, тим самим теж роблю його «своїм»? Що ж до того, що ця «усмішка» діє зараз у масовому тиражі, то і… слава тобі Господи! Пояснювати перевагу господарства колективізованого над господарством індивідуальним треба не тільки 50 % неколективізованим, але й де кому із 50 % колективізованих. І коли цю «усмішку» написано очевидно кілька років тому, то це тільки робить честь нашому гумористові.
– Так таки й робить? – заперечив мій співбесідник. – Може скажете, що йому роблять честь і такі гуморески, як «Головполітосвіта», «Жінвідділ», «Освіта», «Охорона здоров'я» і таке інше?
Нічого не відповівши, я перейшов до дальших «морфологічних» екскурсів.
Полторацький запевняє, що ця серія усмішок («Головполітосвіта», «Жінвідділ» і т. д.) «блискуче підтверджує тезу про каратаєвський підхід О. Вишні до сучасного села». Так, тов. Европенко-Европацький? Так! Припустім, що ця серія й справді саме це «підтверджує». Але припустивши це, давайте все-таки запитаємо: про яке «сучасне» село йде мова? Відповіді від «морфолога» ми не дістаємо. Тоді звертаємось до «усмішок». В мініятюрі «Освіта» ми читаємо: «договір сільради з повітовою наросвітою» з «повітовою». Прочитали? Україна тепер поділяється на повіти? Ні! Давно зліквідовано повіти? Давненько! Значить справа йде про «сучасне» давненьке? Так? Тепер беремо, скажім, «усмішку» «Село-книга». Тут ми зустрічаємо таку фразу: видання 1923 року вже мало… не хапає… Скільки того «друкованого» слова кинуто було на село в 20–21—22 році. Прочитали? Прочитали! Про яке «сучасне» село йде мова? Про те, що було в 1923 р.? Про те, що було в 1923 році.
Тепер давайте повернемось до «каратаєвського підходу». У вищезазначеній серії усмішок О. Вишня, як бачимо, показує село 1923 року, себто те село, що тоді не тільки в масі своїй не думало про суцільну колективізацію, але ще й не встигло добре стати на ноги після бандитських нальотів різних куркулячо-петлюрівських отаманів. З городом міцних зв'язків ще не було налагоджено, а звичаї й побут старого, темного села уперто шукали виходу в світ. Як же це село могло інакше виглядати, як тільки так, як його показав О. Вишня? Чи може, показуючи це село, він, Остап Вишня, замість висміювати звичаї й побут старого села, щось зовсім інше робив? Подивимось. «Головполітосвіта». «Морфолог» заявляє, що цією усмішкою наш гуморист хоче сказати, що «культурні установи має у своєму віданні лише місто». Відкіля це видно? З того, що Вишня іронізує з селянської «головполітосвіти»? Головполітосвіти того села, яке тільки но прокидалось до життя? З того, що він згадав міські «музкоми», «текоми»? З того, що він поіронізував і з цих «музкомів», «текомів» заявивши, що вони не працюють, а «працюють» «в апартаментах», замість кинути сили на село? Відкіля це видно? Чи не з тієї «емансипації», що в ню «вплутався» Андрій? Полторацький запевняє, що Вишня «не бачить сільських культуртреґерів». А хіба той голова сільради, який об'являє, що «жінка має однакові права з чоловіком» – хіба він не являється вищезгаданим культуртреґером? Хіба це не після його «об'яви в жінок десь далеко-далеко, аж-аж-аж-он-дечки, вогники блимнули»? Правда, фурорист говорить, що це – «фалшива концепція. Підхід згори»! Але при чому ж тут Вишня? При чому ж він, що Полторацький не зіває, і коли йому, Полторацькому, вигідно, готовий визнати і рядового сільського робітника за велике начальство? «Жінвідділ» – резюмує «морфолог», – «жіночі плітки, церковні інтереси». Але як він резюмує? Він резюмує так, щоб читач обов'язково прийшов до того висновку, що справа у Вишні йде саме про Жінвідділ, а не про темних селянських баб, що О. Вишня не глузує з цих «пліток і церковних інтересів», а саме захищає їх.