— Темп зручний для вас? — питає він, зовсім не засапавшись.
Я киваю головою, але брешу. Його привабливий профіль, губи та довгі вії знову мене трішки відволікли, але ближче до середини бульвару я не можу більше ігнорувати фізичний ліміт. Відчуваю, що зараз упаду і вщент розіб’юся, як перестигла грушка. Ми пробігаємо повз сквер, потім школу. Зазвичай мені потрібно десять хвилин, щоб сюди дійти, а нам знадобилося менше двох. Щоб підбадьорити себе, уявляю, що ми втікаємо від небезпеки. Позаду нас — гігантський потік розтопленої лави, що знищує будинки. Або величезний жук хоче нас з'їсти. Місто вже зруйноване, жук замучив Туфуфу. Рік і я — дві останні живі людські особи, тож біжимо чимдуж. Ми — остання надія світу. Коли нам уже нічого не загрожуватиме, ми будемо змушені довго займатися коханням, щоб заселити планету. Дякувати жукові!
Я помічаю церковні дзвони. Уже роками я сюди не приходила. І от нарешті вибралася за свої звичні межі. На автомобілі це не так далеко, але щоб наважитися дійти пішки, потрібна вагома причина. Я проходила тут, коли мама водила мене до школи. Усе змінилося. Крамниця із залізяччям перетворилася на агенцію з нерухомості, хімчистка — на магазин уцінених товарів. Ностальгія заволоділа мною, але спазм привів до тями. Мені потрібно встояти. Я мушу, щоб залишитися з Ріком, щоб і надалі дивитися на нього. Видно, що він любить бігати. У нього навіть піт на чолі не виступив.
Окрім мого жалюгідного фізичного стану, мене бентежить ще й якийсь душевний неспокій. Ми так близько одне від одного, і в мене виникає нестримне бажання. Я маю бути щаслива, але, незважаючи на все, розумію, що перебуваю не на своєму місці. У мене таке враження, що я отримую щось незаконним шляхом, брешучи йому, що я не та, за кого себе видаю. Мені це заважає насолоджуватися. Цього разу закололо в боці. Я глибоко видихаю, але одночасно розумію, що не можу вдихнути достатньо повітря. Ноги підкошуються, і я зараз задихнуся. Обіцяю, що займуся спортом. А зараз веду переговори з кожною частиною свого тіла, щоб вона витримала до кінця. Ногам начхати, вони на межі страйку. Ліва ніби менше роздратована, але протест росте. Легені вдячні мені, що я ніколи не курила, але вони більше не можуть. Трахея пече, вона не відповідає, навіть коли я з нею розмовляю. Спина намагається переконати мене завалитися на землю. А Рік дедалі біжить, вільний і незламний, волосся його розвівається. Із легкою щетиною, він має ще привабливіший вигляд.
За кілька хвилин ми досить далеко відбігли від центру. Прямуємо на північ. Я бачу вулицю, на якій виросла. Вершечок даху нашого колишнього будинку й нашу височенну вишню. Я не поверталася сюди після переїзду батьків. Того дня я заховалася в глибині саду, щоб поплакати. Будинок іще тут, але він більше не наш. Я й досі бережу камінчик, що випав із бордюру алеї. Я тисячу разів проходила повз нього, не звертаючи уваги, а останнього дня підібрала, тому що він єдиний відвалився. Цей незначний предмет став особливим. Моя реліквія, доказ, що мої спогади існували. Ностальгія заходить із лівого флангу, але, на щастя, я сильно вивертаю щиколотку. Біль не має місця для сентиментів. Цього ранку я здійснила дивовижну подорож — як ногами, так і думками.
Я, мабуть, побагровіла. Волосся прилипло до чола, мокрого від поту. Як йому це вдається? Це якийсь кіборг, надскладний робот у людській подобі. Ось мій шанс. Хто знову виграв великий приз? Я. Інопланетяни спустилися й почали завоювання планети з мого будинку. Уся історія мого життя. Я ж говорила, що в нього дивне ім'я. А зараз він виводить мене за межі міста, до космічного корабля, що чекає на нас, замаскований під ярмарковий атракціон. Опинившись усередині, він зніме свій людський костюм і постане справжнім: восьминогом із мітлами замість рук і нафаршированим чорносливом на місці очей.
Готово, мій дух ослаб, я втрачаю свідомість. Кров більше не потрапляє до мозку, вона вся в сідницях. Щоб віднайти силу продовжувати, я ставлю перед собою цілі. На наступному перехресті дозволю скаржитися своїм плечам. Через два пішохідні переходи мої очі можуть плакати. Рік повертається до мене:
— Не хочу бути нав’язливим, але думаю, що ми можемо вже перейти на «ти»…
Де він знаходить повітря, щоб вимовити стільки слів не зупиняючись? Що він тільки-но сказав? Звертатися на «ти»? Та ми можемо навіть говорити «моє коханнячко». Дихай, Жулі!