Софі живе за дві вулиці від мене, у новому будинку з вікнами на площу Республіки, у самому центрі міста. Цього вечора моя черга приносити десерт, і це буде морозиво. Я дуже люблю Софі. Ми знайомі вже понад сім років. І навіть навчалися в одному виші. Ми відразу порозумілися. Думаю, саме почуття гумору нас зблизило. Загалом ті ж самі дивакуваті життєві історії чи помилки змушували нас сміятися. Щодо хлопців Софі набагато авантюрніша, але ми ніколи про них не говоримо, хіба якщо котрась із нас страждає. Нам завжди є чим зайнятися… Ми менше спілкувалися, коли я жила з Дідьє: вона дорікала йому, що я покинула навчання. У Софі був талант помічати огріхи інших, але не свої власні. Її подруга, Жад, така сама. Ми бачимося лише на цих вечірках, проте я знаю, що в тої завжди проблеми з хлопцями. Якщо вона з кимось — це драма, а якщо сама — катастрофа. Вона шукає чарівного принца, але зрештою завжди розчаровується.
— Привіт, красуне!
Мені відчинила не Софі. Це Флоранс. Я її не люблю. Для неї всі недолугі, і це помітно. Її фрази завжди починаються однаково — з «Я», і вона ніколи не пропустить нагоди сказати: «І не дивно, що тобі нічого не вдається, якщо ти так поводишся».
— Привіт, Флоранс.
— Ти придбала морозиво в магазині? Треба було купувати в «МаксіМаг» — заплатила б на десять відсотків менше.
«Треба було вкрасти, то взагалі було б безкоштовно».
Я даю їй пакунок.
— Постав у морозилку, будь ласка.
Софі виходить зі своєї кімнати й приєднується до нас у вітальні.
— Я тільки-но втішала Жад, — шепоче мені.— Вона в розпачі.
Чому Софі така весела?
— Із Жаном-Крістофом скінчено?
— Та, вони вже два тижні як розійшлися. А цього звати Флоріан, він носить номер сто шістдесят три на футболці.
Відчуваю, що вона зараз вибухне від сміху. Я відводжу її вбік, у її маленьку кухню.
— Як ти можеш сміятися з її нещастя?
— Вона знову говорила про суїцид…
Софі важко тримати себе в руках, божевільний сміх на підході. Найменша згадка спроби суїциду Жад викликає і в мене такий самий нервовий напад. Погано насміхатися, але все ж таки.
— Покінчити життя самогубством… як минулого разу?
— Так, але вона точно подвоїть дозу!
Софі більше не в змозі контролювати сльози, які набираються в її очах, тоді як усмішка рветься на волю.
Раптом вона гучно вибухає сміхом. Слід сказати, що коли востаннє Жад намагалася вкоротити собі віку, то проковтнула десять капсул пивних дріжджів, через що протягом двох годин у неї були гази. Ось що називається самогубством… Найгірше те, що вона викликала рятувальну медичну службу. На щастя, приїхала жінка, інакше вона негайно закохалася б у свого рятівника. Така вона, Жад. Звісно, вона не померла, але ще з місяць у неї були блискуче волосся та міцні нігті.
Софі порається біля раковини, удаючи заклопотаність, щоб утамувати несамовитий сміх. Я схиляюся до неї:
— Ти уявляєш, якщо вона захоче повіситися на туалетному папері…
Ми обидві регочемо біля мийки. До нас доноситься ниття Жад.
— А як у тебе справи? — запитує Софі, витираючи очі.
— У банку все тріщить, мені насправді набридло.
— Поновися в інституті, ти була такою здібною.
— Можливо, але не зараз…
Софі помічає щось у моєму погляді. Я повертаю голову, червона, як півонія.
— Жулі…
Втрутилася Флоранс. Це вперше я щаслива її бачити.
— Тож, мої любі, що п’ємо?
«Якщо вона ще хоч раз назве мене „моя люба“ або „моя красуне“, я скажу, що думаю про її зачіску і блузку, через яку здох би хамелеон».
Ми повертаємося до вітальні. Щойно прийшла Соня. Вона вся як на голках, тому що знайшла чоловіка своєї мрії та квапиться нам про нього розповісти.
Його звати Жан-Мішель. Він милий, має гарну роботу, хоче п’ятьох дітей, як і вона. Один недолік: він дивакуватий, тому що уявляє себе ніндзя. А так усе чудово.
— Як це він уявляє себе ніндзя? — запитує Флоранс.
— Він колекціонує книжки, шаблі, усе, що може знайти. Він навіть виготовив собі мізугумо — взуття, яке тримає на воді завдяки прикріпленим надувним камерам, щоб вистежувати ворога. У квартирі він походжає в традиційному костюмі з маскою і постійно щось викрикує. Усюди почіпляв мішені та кидає сюрікени без попередження…
— Що?
— Сюрікени, металеві зірки із загостреними, як бритва, краями…
— А це не небезпечно?
— Він каже, що покращить техніку. Зараз і справді не поціляє… Уже розтрощив дерев'яний вішак і пошматував шпалери у вітальні. І ще випатрав ляльку.