— Серйозно? — дивується Софі.
— Так. Потрібно бути обережною, коли він це робить. А так усе класно. Окрім минулого тижня. Він був не в гуморі, адже для відзначення переходу на вищий духовний рівень захотів набити собі татуювання з великим символом ніндзя на спині, а майстер сказав, що зображення не буде видно.
Я наважуюся запитати: «Чому?»
— Тому що він чорний.
Справді потрібно припинити із цими запитаннями. Софі вибігла в кухню. Я залишаюся сама із Сонею, уявляючи її дивакуватого Жана-Мішеля, чорного ніндзю, і намагаючись тримати себе в руках.
Щоб змінити тему, я цікавлюся, що нового в Сари, яка одержима пожежниками. Вона теж особлива: їй потрібні лише борці з полум’ям. Вона вже пройшлася всіма казармами в регіоні й навіть розширила зону полювання. Тепер проводить вільний час в інших містах, а то й за межами Європи, щоб знайти чоловіка своїх фантазій. Уже в ліцеї вона влаштовувала фальшиві пожежні тривоги, щоб подивитися на велику червону вантажівку, наповнену чоловіками в уніформі, готовими взяти її на руки або зробити їй штучне дихання з рота в рот. Кажу вам, траплялися випадки… Літом Сару видно не часто, тому що вона носиться країною, щоб максимально відвідати всі заходи пожежників. А на Різдво, коли розносять календарі, у неї просто ноги відмовляють. Її неможливо зупинити. Вона може несподівано заявитися до вас, аби не пропустити дзвінок пожежних у ваші двері. Сара дізнається про їхній маршрут, робить заощадження. Саме так: робить заощадження, тому що останнього грудня вона придбала п’ятдесят три календарі…
Жад, із перекошеним обличчям, виходить із кімнати й сідає поряд зі мною. Я її обіймаю:
— Софі мені все розповіла. Тримайся. Ти маєш бути сильною.
Розгублений вдячний погляд, вона в сльозах обіймає мене. У той же час ця невдячна Софі в засідці на кухні корчиться й удає, як вона ковтає капсули. У мене виривається легкий нервовий сміх, і Жад думає, що я плачу разом із нею. Вечір буде чудовим… Я вже наперед уявляю. Можливо, ви пригадуєте, про що я вам казала: ми думаємо, що все знаємо, і тут якась незначна деталь усе змінює. Цього вечора зі мною знову таке сталося, і це більше ніж просто деталь.
Ми пили аперитив, мускатне біле вино «Бом-де-Веніз», свіже й солодке, я смакувала ним і дивилася у вікно. Перед моїми очима лежало перехрестя двох доріг. Я затримала погляд на химерних тінях, які відбивалися на асфальті. Раптом силует бігуна привернув мою увагу. Рік. Спочатку я подумала, що це галюцинації і що моя одержимість ним грає зі мною, але ні, то був він! Його шорти, його манера бігу. Жодного сумніву.
Він рухається широким бульваром, як сьогодні вранці. Йому було замало? І чому він із наплічником? Що там усередині? Куди він прямує?
Цієї миті мій глузд кричить, щоб я заспокоїлася, але мій інстинкт перекрикує, що відбувається щось підозріле.
— Жулі, ти мене почула?
Це була Флоранс. Я не могла відірвати очей від постаті Ріка. Софі поклала руку на плече:
— Усе гаразд?
— Я не знаю.
— Як це ти не знаєш? У тебе такий вигляд, наче ти побачила примару! Це не…
«Ні, якщо б це був Дідьє, я просто відчинила би вікно й викинула на нього Флоранс».
Софі дивиться на вулицю. Вона бачить десятки перехожих, але не помічає маленької цятки, що віддаляється.
17
Невже це трапляється з усіма? Щоразу, коли я закохуюся, то завжди починаю з тої самої стадії, коли все про нього хочу знати. Це як булімія. Що він читає? Про що думає? Що робить? Двадцять чотири години на добу сім днів на тиждень. Це виснажує, але безупинно бентежить. Аж голова йде обертом, але ще залишається трішки здорового глузду, щоб зрозуміти, що такого зі мною ще не було. З Ріком усе на грані. Я усвідомлюю, що моя техніка запам'ятовування здійснила чудо в його квартирі. Агент ЖТ перевершила себе. Я можу описати все, що побачила, до найдрібніших деталей. Якби в його помешканні відбувався чемпіонат світу «Знайди десять відмінностей», то я б виграла. Також можу зізнатися, що цього ранку я подумки його практично сфотографувала, спостерігаючи, як він бігає. Можу детально описати його руки, те, як він ставить ноги під час бігу, його підборіддя, як він тримає голову, мружить очі проти сонця, його посмішку, як по-особливому зводить ліву брову, коли говорить серйозно. Від мене нічого не приховаєш. Бажання все знати, наблизитися впритул ніколи не було таким сильним.
Звичайно, є зворотний бік медалі. Коли ми на цьому етапі, то починаємо складати власне враження про людей, додумуємо навіть неможливе. Це додає нам упевненості, ще більше прив'язує. Біда ось у чому: за найменшого відхилення дійсності від того, що ми собі науявляли, складається враження, що на нас вилили відро холодної води. З’являється нестерпне, принизливе відчуття непотрібності. Знову ця зрада. Справжнє горе полягає в переконанні, що нас уникають і хочуть покинути. Через якийсь жест, нікчемну фразу псується настрій, серце крається.