— Добрий день, мадам.
— Добрий день, Жулі. А ти ранкова пташка.
— Та от вирішили трішки зайнятися спортом.
— Це добре, ви молоді, насолоджуйтеся.
Вона віддаляється, видно, що не очікувала когось зустріти. Що вона ховає у своєму візку? Може, у неї хтось таємно живе?
— Ти її знаєш? — питає мене Софі.
— Вона мешкає в моєму будинку. Дуже мила, але не здогадуюся навіть, чим вона постійно наповнює свою сумку.
— Не намагайся змінити тему розмови. Розповідай про свого Ромео. Ви зустрічаєтеся?
— Жартуєш! Ми тільки приглядаємося одне до одного, тобто я приглядаюся, а він, мабуть, уважає мене просто милою дівчиною.
— Це не дуже добре, може, не варто розраховувати на нього.
— Легше сказати, ніж зробити. Ну, якщо ти вважаєш, що в мене є вибір! Я нічого не контролюю. Він не йде в мене з голови.
Здалеку стали помітні дерева міського парку. Біля входу зібралася невелика група дівчат, дехто вже розігрівається. Дівчата різні за віком, високі, низькі, худі, трішки гладкіші. Нас вітає жінка років сорока, з підтягнутим спортивним тілом:
— Привіт, дівчата! Оскільки це ваш перший раз, то ласкаво просимо. Ви побачите, що з нами все просто. Без членських внесків, без питань і без змагань. Ми не прагнемо підготувати чемпіонів світу! У кожного свій ритм. Стартуємо разом, а далі всі — вільні.
Півдюжини бігунок вітаються з нами. Ми відповідаємо.
Я добре знаю міський парк, але ніколи й подумати не могла, що він служить місцем зустрічі для подібних зібрань. Після школи тут гуляють матусі з дітьми. Пізніше збирається молодь, зустрічаються закохані. В обід сюди приходять відпочити та з’їсти сандвіч офісні працівники. Дивно, що така різношерста публіка знаходиться поруч, але ніколи не перетинається.
Група починає. Софі і я слідом. З перших кроків розуміємо, що в кожного своя техніка. У невисокої на зріст молодої дівчини, яка має спортивний вигляд, не все виходить, а та, у якої округлі форми, залишає нас усіх позаду. Софі біжить і дивиться на своє взуття.
— Що ти робиш? Підведи голову, а то вріжешся в стовп.
Вона, не відриваючи погляду від своїх ніг, відповідає:
— Уже десять років я не бачила, щоб вони так швидко рухалися. Це чарівно.
— Ти ще мені подякуєш за таку пропозицію…
— І не мрій. Я ще не дізналася найцікавішого…
Я можу розповісти, що Рік обіймав мене, що в нього найніжніші у світі руки, що його очі такі ж дивовижні, як і сідниці. Це все правда, і, може, така відповідь утамувала б її цікавість, але зрадила б чистоту моїх почуттів, та я цього не хочу.
— Ви часто бачитеся?
— Я шукаю найменшої нагоди. Використовую всі можливості. Потрапила в цілу низку безглуздих ситуацій, щоб побачити його.
— Тебе послухати, то ти тижнями його виглядаєш.
— У мене самої враження, що я вже місяцями за ним бігаю.
— Ти спробувала поговорити з ним, відкритися?
— Ти божевільна! Він сприйме мене за збоченку, яка стрибає на все, що рухається.
Група дівчат починає від нас віддалятися. Навіть не усвідомлюючи цього, ми із Софі послаблюємо темп. І це ще легко сказано. Ми ледь змогли б випередити молюска під час відпливу. Думаю, заняття в клубі не для нас.
— Якщо ти нічого про нього не знаєш, то що тебе так у ньому приваблює?
— Нічого, вірніше, усе. Його жести, вихованість, спокій, який він випромінює…
Я замріяно починаю все це уявляти. Софі насвистує:
— Та ти на нього запала. Я ніколи не чула, щоб ти про когось зі своїх хлопців так говорила, з таким зачудуванням.
— «Мої хлопці», як ти можеш… Перед цим був тільки Дідьє, і цей нахаба зіпсував мені навчання, ми з тобою не могли бачитися, і мені доводилося слухати його нікчемні пісні. Він жодного разу не захотів подивитися той фільм, що подобається мені. З ним я була, як з іншої планети. Це був паразит. З Ріком усе інакше, він не намагається пристати до когось. Він вирішує і робить. Я ніколи не зустрічала такого чоловіка.
Ми зупинилися. Дівчата вже далеко. Софі дивиться на мене з легкою посмішкою:
— То це через нього ти захотіла бігати?
— Так. Допоможи мені, я хочу здивувати його.
— Не гай часу, відразу вчися літати, тому що, навіть не будучи спеціалістом, можу сказати, що ти не створена для бігу на довгі дистанції.
Я зітхаю і знизую плечима.
— Знаю.
Ми ледь пробігли чотириста метрів, а вже облилися потом. У мене болять ноги, а Софі перекосило, тому що вона перенапружилася. Ми зараз знову розсміємося.
— А в тебе з Патрісом? Уже кілька тижнів ти нічого мені не розповідаєш.
Софі дивиться на сонце й заплющує очі. І на одному диханні відповідає: