Звісно ж, Дідьє переїхав жити до мене. Я оплачувала все. Він ставився до мене як до фанатки. Я це прекрасно розуміла, але щоразу знаходила для нього виправдання. Усе це тривало два роки. Я усвідомлювала, що ми не зможемо все життя бути разом, але часто — я вже в цьому зізнавалася — мені важко дивитися правді в обличчя. Та врешті мій співак пішов, а я й надалі лишилася в’язнем роботи-годувальниці в «єдиному чесному» банку. Відтоді все пішло шкереберть. Спочатку самотність, потім посиденьки з іншими неодруженими подругами. Ми грали в дурнуваті ігри, змушували повірити себе в цінність нашої свободи й у те, що життя без цих тупоголових чоловіків набагато краще. Ми твердили ці нісенітниці, аж доки одна з нас нарешті не закохувалася. Підбадьорювали себе, як могли. Я кажу «одна з нас», але варто сказати «одна з них», тому що я почувалася наче серед пустелі. Пустка, порожнеча, спустошеність. Нас ставало дедалі менше на цих вечірках. Інколи поверталися ті, хто вибув раніше. Клуб невдах. Зрештою, коли я про це згадую, найзворушливішим видається те, про що ми мовчали. Погляди промовляли більше за комедію, яку ми розігрували. У них можна було розгледіти співчуття — невміле, німе, але справжнє. Ми збиралися не заради безглуздих ігор, а виключно із солідарності. А в порожніх домівках нас мучили насущні питання: «Чи кохала я коли-небудь?» «Коли ж настане моя черга?» «Чи справді існує те кохання?»
Проплакавши в поїзді дві години й сімнадцять хвилин, я розмірковувала саме над цим. Половину міста перетнула пішки. Був погідний літній вечір. Мені кортіло потрапити на мою вулицю, у мій маленький світ, але доля ще зі мною не обробилася. Нам здається, що ми знаємо наше оточення, але інколи досить перемінитися одній деталі — і в нас відпадають усілякі сумніви, що все подальше життя залежатиме від цього. До того ж відбувається все це надто несподівано.
3
Мені дуже подобається моя вулиця. Тут вирує справжнє життя. Старі невисокі будівлі; на балконах купа всього: вазони, велосипеди й навіть собаки. Щодо інфраструктури розташування пречудове: тут можна знайти все — від невеличкої книгарні до пральні. Це не велика магістраль, тож сторонні сюди заходять тільки у справах. У західному напрямку є невеликий схил. Коли сідає сонце, то здається, що там, у западині, є порт, горизонт, море, навіть попри те, що найближче узбережжя — за сотні кілометрів. Я виросла за два квартали звідси. Коли батьки після виходу на пенсію переїхали на південний захід країни, мені захотілося лишитися тут, де я знаю всіх і почуваюся як удома. Єдиний раз мені закортіло втекти — коли мене полишив Дідьє. Забагато спогадів, здебільшого болісних. Та добрі швидко взяли гору. Я захоплююся тими, хто їде відкривати світ, хто пакує валізи, щоб рік пожити в Чилі, хто може побратися з австралійцем чи просто готовий купити квиток на літак і вже на місці планувати, що робити далі. Я на це не здатна. Мені потрібне коріння, мій усесвіт, а особливо ті, хто є його частиною. Насправді я швидко прив’язуюся до людей. Для мене життя — це насамперед ті, з ким ми його будуємо. Я обожнюю свою сім’ю, але бачу її двічі на рік, тоді як з друзями зустрічаюся майже щодня. Зазвичай спільні будні важливіші за кровну спорідненість.