— Я певна, що він погодиться тобі допомогти. До того ж, здається, ви добре порозумілися.
Він підводиться. Наближається до мене. Я збентежена. Але він усього лише каже:
— Думаю, мені теж варто змінити одяг…
Ми знову за столом, їмо мою першу заробітну плату, не наважуючись подивитися одне на одного. Як слід поводитися за такої ситуації? Я не можу викинути з голови образ його мокрого торсу. Якщо те, що розповідають про хлопців, правда, то його мають бентежити спогади про мої груди, які прозирають крізь мокру сукню.
— Дуже смачний торт, — каже він, нарешті подивившись на мене.
Я посміхаюся йому так, як ніколи ні до кого не посміхалася.
28
Ми попрощалися близько першої години ночі. Про все говорили, окрім як про нього. У мить прощання не вагаючись поцілували одне одного в щоки. Я ледь стрималася, щоб не обійняти його однією рукою за шию. Він був бездоганний. Усе було бездоганним. Вибух, потоп, його погляди, його шкіра. Я навшпиньках спустилася, одягнена в його речі та з мокрою сукнею в поліетиленовому пакеті.
Дивно було повертатися до своєї квартири, у якій усе ще смерділо і де його не було. Я лягла в його одязі, але не могла заснути. Намагалася придумати, як не віддавати йому речей. Можу організувати пограбування й сказати, що в мене їх викрали. Або сказати, що після прання вивісила їх сушитися за вікном, але сороки все пошматували. Я втратила розум. Може, просто залягти на дно й чекати, поки він надішле рекомендований лист із повідомленням про вручення з вимогою все повернути?
Я, мабуть, заснула за годину до того, як пролунав будильник. Тож зрозуміло, що ефективність моєї роботи в банку була відносною. Ранок минув наче в невагомості, у думках вирували спогади про Ріка: то він агент спеціального призначення під час вибуху комп'ютера, то він стоїть переді мною в мокрій сорочці. Одним словом, завжди він.
Дивно, що сьогодні, незважаючи на мій водночас жалюгідний і замріяний вигляд, Жеральдін не запитала мене, як я провела вечір. Хоча цього разу було би про що розповісти.
Повертаючись із банку, я зайшла в пекарню. Мадам Бержеро відвела мене вбік.
— У тебе стомлений вигляд, Жулі.
— Вчора ввечері прорвало кран у будинку.
— Знаєш, я добре все зважила, тож, якщо ти можеш розпочати у вівторок двадцять другого числа, було б добре.
— За тиждень?
— Сподіваюся, що я не заскочила тебе зненацька.
— Ні, усе гаразд. Не хвилюйтеся.
«Мені лише потрібно перед цим трішки виспатися…»
Отже, я закінчую в банку в п’ятницю і розпочинаю в пекарні у вівторок. На цей раз вибору немає: потрібно розповісти батькам.
Ви, поза сумнівом, вважатимете мене безвідповідальною, але коли я вийшла з крамниці, то думала зовсім не про зміну місця роботи. Потрібно було зметикувати, як частіше бачитися з Ріком. Це просто нестерпно, наскільки мені його бракує. Зараз повернуся і, навіть не пообідавши, одягну його речі та трішки посплю.
Я майже біля дверей, коли чую, хтось мене кличе:
— Жулі, це ти?
Голос долинає з верхнього поверху. Я перегинаюся через поручні й витягую шию.
— Хто там?
— Це мадам Рудан. Чи не могла б ти піднятися, будь ласка?
З багетом у руці, я долаю два поверхи. Проходжу повз двері Ріка. Він там?
Мадам Рудан чекає на мене на сходовому майданчику. У неї доволі стомлений вигляд.
— Я щойно була в тебе. Дурепа, забула, що ти працюєш у суботу. Тож мусила почекати.
— Треба було залишити записку чи зателефонувати…
— Мені довелося б знову спускатися, а в моєму віці я себе бережу. Що ж до телефону, у мене його вже нема… У тебе є хвилька?
— Звичайно.
Вона жестом кличе мене за собою. Цими днями я відвідала як ніколи багато квартир у цьому будинку. У її помешканні я наче подорожую в часі. Усе старе, потемніле. Фарба вицвіла, потріскалася. Тепер невідомо, якою вона була спочатку. Дерев'яний стіл, єдиний стілець. Над білою емальованою раковиною — єдина тарілка з надщербленими краями. Старий холодильник, ще із заокругленими краями, ричить, як дизельний двигун. На ньому — порожня ваза. Я знала, що мадам Рудан — найстаріша мешканка будинку, але я й подумати не могла, що настільки.
Вона підтягнула до себе старий поламаний табурет, а мені запропонувала стілець. Я відмовилася:
— Давайте поміняємося, якщо ви не проти.
Вона без умовлянь погоджується. Здається, у неї болить спина. Нічого дивного, зважаючи на переповнений візочок, який вона повсякчас тягає.
— Можливо, ти цього не знаєш, Жулі, але я тебе знаю вже давно. Замолоду я ходила прасувати речі до сусідів твоїх батьків. І чула, як ти смієшся в саду з твоїми друзями…