— Смачного, Жеральдін.
Не знаю щодо вас, але спочатку в моєму житті було лише два типи людей: ті, кого я обожнювала, і ті, кого ненавиділа. Мої найкращі друзі й найлютіші вороги. Ті, заради кого я ладна на все, і ті, хто хай би повиздихали. Далі я подорослішала. Між чорним і білим почала помічати ще й сіре. Зустріла тих, хто стали не те щоб друзями, але до кого все ж таки відчуваю приязнь, натомість рідні люди часто готові були встромити ножа в спину. Не думаю, що цим відкриттям я зрадила своїм принципам. Просто це інший спосіб дивитися на життя. Завдяки цій філософії я щиро радію знайомству із Жеральдін Дагоен. Світ був би набагато сумнішим і втратив би в красі без таких людей, як вона.
34
Мій повний робочий день у пекарні. Офіційно я — продавчиня. Тато з мамою зателефонували мені вчора ввечері, щоб побажати успіхів. Софі теж. Усі цікавилися, коли я знову розпочну навчання в університеті… Думала, що натраплю десь на Ріка, але не бачила його на вихідних. Я навіть не знаю, чи він замінив свій водонагрівач. П'ятдесят разів перевірила, чи не розрядився мій телефон або чи не поставила я його на вібродзвінок, але — ні дзвінків, ні повідомлень. Мабуть, йому потрібно було «щось» зробити.
Коли я стала до роботи, Дені, кондитер, прийшов привітати мене в команді. Шаріючись, він пробурмотів мені фразу, якої я не зрозуміла, але звучала вона мило. Жюльєн також мене добре прийняв. Один із його працівників привітально помахав рукою. Його звати Ніколи, він справляє приємне враження. Ванесса теж наче звикла до думки, що я стала частиною колективу. Можливо, її охопила ностальгія за місцем, яке вона так хотіла покинути? Я добре знайома із цим феноменом.
Викладаючи профітролі на посрібленій таці, мадам Бержеро одразу мене запевнила:
— Відсьогодні роботи в нас побільшає. Люди повертаються з відпусток.
По відчиненні клієнтів було небагато. Я подумала, що, можливо, вона помилилася і всі ще відпочивають.
Та помилялася я. Від дев'ятої години не було часу й присісти. Ми дедалі швидше і швидше обслуговували людей, та черга знову вишиковувалася аж до вулиці. Я ще ніколи не бачила стільки клієнтів, які щойно від сну. Більшість із них були добряче засмаглими. Деякі підлітки приходили зі старанно завченим списком. Інколи люди затримувалися, щоб розповісти в кількох словах про свою відпустку. Мадам Бержеро їм відповідала однаковими фразами, але змінювала слова, щоб кожен покупець у черзі отримав свою порцію уваги. Уявіть, яку пам'ять потрібно мати: «Дивлячись на вашу засмаглу шкіру, можу припустити, що погода була гарною», «Я ніколи там не була, але певна, це чудовий край», «Одного разу я по телевізору бачила репортаж, було дуже гарно, вам пощастило», «Там добре готують, але не так добре, як у нас!»… Тридцять років у цій справі. Та в неї десятки таких фраз напохваті. Тільки цього ранку я їх усі почула щонайменше по десять разів. Коли всі нарешті поприїжджають і отримають свій комплімент від мадам Бержеро, вона знову заховає їх до наступного року, як різдвяні прикраси. Більшість клієнтів провели відпустки у Франції, дехто — за кордоном, вони ще й досі одягаються в речі, куплені під час мандрів, щоб ще трішки насолодитися приємними відчуттями. Ті, хто прагнув справити незабутнє враження, голосно розповідали про казковий відпочинок на райських островах на іншому краю світу.
Ближче до обіду в крамницю зайшла маленька дівчинка. Вона мене просто зачарувала. Я наче побачила себе двадцять років тому. Скромна, в акуратній сукні. Вона ввічливо привіталася зі всіма й попросила багет. Коли мадам Бержеро віддала їй решту, вона порахувала монети й одразу поквапилася до вітрини із цукерками. Мені добре знайоме це відчуття: мить, коли все можливо. І хоча грошей стане лише на одну цукерку — вибір такий великий! Це дивовижний момент. Уперше спостерігаю за ним з іншого боку вітрини. Тепер розумію, чому щоразу в мадам Бержеро такий зворушений вигляд. Дівчинка вибрала цукерку у формі маленької пляшечки коли. Я й досі пам'ятаю цей смак. Спочатку вам пощипує язик, ви відчуваєте дрібні кристалики цукру. Потім проявляється смак содової, цукерка стає дедалі м’якішою, а насолода дедалі більшою. Я б дуже хотіла обслужити маленьку дівчинку, але нею зайнялася Ванесса. Та вона, мабуть, знову прийде.
Я ще не наважуюся говорити з клієнтами. Обслуговую їх, відповідаю, посміхаюся, але сама не починаю розмови. Щоразу кожен із тих, хто постає переді мною, викликає певні почуття. Думаю: оцей міг би стати моїм найкращим другом, а цей — найзапеклішим ворогом. Але ж ми з вами знаємо, що це неправда.