Один клієнт просто змусив Ванессу підстрибнути: старенький чоловік, невисокий на зріст, лисуватий, у старомодній сорочці, коротких штанах і в'єтнамках.
— Цим займайся сама, — кинула вона до мене, удаючи, що зайнята меренгами. — Я його терпіти не можу. Він настільки капосний, що мене мало не нудить.
Чолов’яга і справді мав не бездоганний вигляд, але ж не варто так різко реагувати… Він п'ятий у черзі. Жінка, що розплачується, зізнається, що їздила побачити сім’ю в Іспанії. Вона це говорить без жодної прихованої думки. І тут цей тип голосно коментує:
— То треба було там залишатися, нас тут і так уже багато.
Запала незручна тиша.
Наступна відвідувачка скаржиться на брак новин від дочки, яка поїхала в подорож. І чолов’яга знов не губить можливості, щоб кинути слівце:
— Хвилювання часто здатне перебільшувати істинну сутність речей…
Пригнічена тиша. Настала його черга. Ванесса йде в підсобку, тримаючись за живіт.
— Та це ж новенька! — починає він.
Втручається мадам Бержеро:
— Доброго дня, мсьє Калан. Маєте чудовий вигляд.
— Скажіть їй, що мені потрібно, а то я втомився повторювати. Не хочу постраждати від некомпетентності новенької. Їй потрібно вчитися. А де Ванесса? Я б хотів привітатися з нею…
— Ми їй переловімо, — відповідає власниця. — Жулі вас обслужить.
Потім повертається до мене:
— Половину багета, добре пропеченого, хліб із родзинками, не надто липкий, і меренгу з кремом для мсьє Калана.
Я виконую. Він підозріло спостерігає за моїми жестами.
— Ні, не той хліб із родзинками, — заперечує він. — Я хочу той, що позаду.
Я підкоряюся й кидаю оком на вулицю, коли раптом крізь вітрину помічаю Ріка, який пробігає повз. Бермуди, футболка. Він вибрався бігати. Я стурбована. Незважаючи на його швидкість, я точно запримітила наплічник.
— Щодо тістечка, то ви сказали меренга з кремом, так?
Дріб’язковий чолов’яга зводить очі до неба й голосно зітхає:
— Це поганий початок! Навіть не здатна запам'ятати три товари. Подумайте про зміну професії!
Втрутилася мадам Бержеро:
— Це її перший день, мсьє Калан, ви ще побачите, вона вам сподобається.
Зі зневажливим виглядом він мені кидає:
— Живи, щоб учитися, і ти навчишся жити.
Він забирає свої покупки, решту й виходить із крамниці. Неймовірно, але тої миті, коли він переступив поріг, напруження послабилося. Наче ми всі, утому числі й клієнти, відчули однакове полегшення. Ванесса повернулася.
До обідньої перерви в нас більше не було подібних випадків. Ванесса показала мені, як замикати двері й опускати жалюзі на вітрині.
Я би з радістю провела час, вистежуючи, коли повернеться Рік, але мадам Бержеро запросила всіх на обід. Оскільки цей день перший для мене й один з останніх для Ванесси, вона організувала застілля для всієї команди.
У залі для випікання працівники відставили мішки з борошном і візки, щоб звільнити місце. За довгим столом нас зібралося дев’ятеро. Мадам Бержеро на чолі, вона також подає страви. Жюльєн — праворуч від неї, а решта працівників посідали як хотіли. Ніколи, працівник-пекар, умостився навпроти мене й не зводив із мене очей. Ванесса розповідає:
— Жулі обслуговувала Калана й мало не провалилася!
— Який же набридливий стариган! — вигукує власниця, розливаючи вино чоловікам.
Ніколи нахиляється до мене:
— Він і справді тупутний, цей старий…
«Тупутний?»
Дені, головний кондитер, бачить мою розгубленість. Нахиляється й пояснює:
— Тобі знадобиться час, щоб навчитися говорити а-ля Ніколя. Він поєднує слова, щоб винайти інше. Тупутний — це тупий і каламутний. Правильно, Ніколя?
— Саме так, мсьє Дені.
Дені шепоче мені крадькома:
— Тільки в пекарню беруть на роботу таких дивних хлопців. Для тортів потрібні справжні професіонали.
— Я тебе почув, — обурюється Жюльєн. — Дай моїм хлопцям спокій. Мої не бавляться, намазуючи своїх подружок кондитерським кремом…
Ніколя знову нахиляється до мене:
— Це й справді «дивошливо»…
Він, напевно, хоче сказати «дивовижно» і «зворушливо». Якщо це не… О Боже!
Під час обіду я багато чого дізналася про нову професію. Я більше ніколи не подивлюся на тістечко, як колись.
35
Дивно, я щойно дебютувала в новій професії, а вона вже врятувала мене від однієї з головних небезпек, що загрожує моєму життю: одержимості Ріком.
Зрештою, через працю в поті чола, зустрічі з новими людьми, навчання мені вдається не думати про нього хвилини поспіль. А по обіді сталося… Людей було небагато. На вулиці, на тротуарі, я помітила Мохамеда, який саме отримав товар. Він квапився прибрати коробки, тому що постачальник виставив значну їх частину перед пекарнею. Тож якщо мадам Бержеро помітить, то знову вийде, і не для того, щоб привітатися.