— Жахливо, але я почуваюся легше. Весь цей згаяний час… А ти з Ріком?
— Завтра ми йдемо на концерт молодих талантів у соборі Сен-Жюльєн.
— Ви прогресуєте, це вже добре. Але там ви не зможете поворкотіти…
Заходить Лена й радісно скрикує, побачивши мене:
— Жулі! Класно! Ти мусиш висловити свою думку.
Лена — досить особлива. Естетка, вона витрачає половину своєї заробітної плати на різноманітні креми, сироватки, фарби для волосся й ось уже два роки захоплюється пластичними операціями. Вона вирішила стати просто богинею і йде на все, що пропонує індустрія краси. Щоб ви могли уявити собі персонажа: її нік в Інтернеті — «Принцеса мрії». Про це варто сказати відразу. Судячи з того, що ми про неї знаємо, її стратегія не надто функціональна. Досі ще ніхто не прийшов викрасти красуню. Тож вона не зупиняється. Саме в неї виникла ідея позувати в образі фей для календаря на користь малозабезпечених перукарок. Усі відмовилися, окрім Жад, яка вже уявляла себе з маленькими крилами й блискучою паличкою. Саме Лена переконала муніципалітет організувати конкурс краси… Ми вже бачили її рудою, вороново-чорною, платиновою блондинкою, і таке враження, що на ній знову щось змінилося, але ще не знаю, що саме. Сьогодні вона одягла сукню з розкішним декольте. О Боже, здається, я тільки тепер зрозуміла…
— Ти бачила? Вони гарні, правда? Я зробила їх у дуже популярній клініці.
Вона ворушить грудьми, як танцівниця живота, яку вдарив електричний струм. Софі починає сміятися, я цього не люблю. Намагаюся бути люб'язною:
— Вони приголомшливі, справді.
Раптом Лєна задирає свій топ, який і так нічого не приховував, і виставляє свої величезні груди мені перед очі:
— Доторкнися, вони приємні на дотик.
Я не можу. Це неможливо. Софі підбадьорює:
— Давай, Жулі, торкнися їх. Ти побачиш — це неймовірно. Ми всі це робили!
Лєна бере мою руку, кладе собі на груди і стискає мої пальці так, щоб я їх помасажувала.
— Ніхто з чоловіків не скаже, що вони несправжні. Якщо тобі знадобиться адреса клініки, зателефонуй мені.
— Дякую, Лєно.
Мене ледь не знудило. Хто ж буде настільки дурним, щоб подумати, що це страхіття натуральне?
Прямуючи до вітальні, помічаю гарний стіл зі щонайменше п'ятнадцятьма стільцями. Я шепочу Софі:
— Нас іще не було так багато.
— Це буде пеклом для сусідів і раєм для нас. Сподіваюся, що жодна з дівчат не змінила статі за літо, інакше тобі знову доведеться мацати.
— Ти просто нестерпна!
Першою мене обіймає Маеліс. Другі обійми, треті… Хтось дзвонить у двері. Приходять інші. Атмосфера привітна. Бачу, як Лєна кидається в бік Коралі та демонструє їй свій новий інструмент зваби. У всіх кутках, розбившись на групи, розмовляють дівчата, діляться, звіряють таємниці. Я чую, що одна втратила декілька кілограмів і пояснює іншій, що робити, бо та набрала три. Дрібниці і важливі речі, змовницькі бесіди. Інес, закочуючи в кінці кожної фрази очі, розповідає, як провела свою «надзвичайну» відпустку. Розалі отримала підвищення й наступного місяця переїжджає в інше місто. Лоранс, яка тільки-но розлучилася, провела канікули з дітьми й радіє цьому. Я дивлюся на них усіх, таких жвавих, щасливих, які діляться чимось прекраснішим, ніж просто словами. Цього вечора зникли страх, самотність, марні сподівання. Сьогодні ми щасливі. Спостерігаючи за ними, почуваюся трішки чужою. Лише із Софі мене пов’язує справжня дружба. Не варто думати, що я вважаю себе кращою. Усі дають раду своїм життєвим труднощам набагато краще за мене, а життя в них інколи набагато складніше. Просто, мабуть, зі мною щось не так. Думаю, що в нас усіх рано чи пізно з’являється таке відчуття. Дивлячись на них, я бачу, що життя триває, змінюються долі, і мене це бентежить.
— Ти вирішила побути на самоті?
Софі підійшла до мене.
— Ні, я просто насолоджуюся моментом.
— Ти насолоджуєшся моментом? Це щось нове.
Флоранс і Камій наливають аперитив — пунш, який Камій приготувала з ромом, привезеним з Антильських островів, де вона піддалася палкій пристрасті з тренером із вітрильного спорту.
Коли ми підняли келихи, Сара взяла слово:
— Мені потрібно щось вам повідомити! Але спочатку маю розповісти вам одну історію.
Усі ззирнулися. Вона веде далі:
— Цього літа я вирішила не бігати по балах пожежників у пошуках принца.
Оплески.
— Настав час узятися за щось інше.
Жад коментує:
— А я вважаю пожежних дуже сексуальними.
— Заткни рота! — кричить Софі, змінюючи голос.
Посеред сміху Сара продовжує:
— Власне, цього літа я поїхала до Австралії за новими відчуттями. Там дуже гарно, скрізь серфери. Вони не такі вже й погані, ці серфери… Я знайшла маленький недорогий готель недалеко від пляжу. Другої ночі на кухні сталася пожежа. Вогонь розповсюджувався швидко. Моя кімната знаходилася на сьомому поверсі. Тривога, евакуація. Мушу вам сказати, що, бігаючи між заблокованим ліфтом і вікнами, які неможливо відчинити через кондиціонер, я не на жарт перелякалася. Я схопила сумку, затулила рот рушником і кинулася спускатися пожежною драбиною. Зі мною були ще італійки і японка, яка залізла на свого хлопця. Не знаю, як мені це вдалося, але серед диму й паніки я загубилася.