Страх втратити його допомагає зрозуміти, наскільки він важливий для мене. Якщо я викину його з голови, то пропаду. Цей хлопець нічого в мене не просив і навіть не натякав, що в нас може бути спільне майбутнє. Я, як та дурепа, прив’язалася до нього сама. Як божевільна, під впливом того, що він пробуджує в мені, я, як сказала би Софі, «пустила все своє життя на вітер».
Чи принесе мені робота в пекарні щастя, якщо Рік зникне з мого життя? Не знаю. Хто мені дає наснагу бігати, прибирати, удосконалюватися? А це я знаю. Раптом мене сковує страх, що я будую замки з піску, що все зникне від легкого подиху вітру. Мені більше не до снаги пробувати щось нове, ризикувати. Я хочу, щоб усе стало, як раніше. До його появи. Мрію піти в банк, робити те, що мені накажуть, потім спокійно сховати свої речі в шухляду наприкінці ще одного нікчемного дня. Ніколи не сподіватися, щоб не розчаровуватися.
Я зриваю два помідори й кілька полуниць. Віднесу їх мадам Рудан. Її горе набагато серйозніше, ніж моє. Але все ж припускаю, що її хвороба народилася з такого самого болю, що я зараз відчуваю. Щасливі люди хворіють рідше.
По обіді в мене зустріч із лікарем Жоліо. Він доволі коренастий, але вигляд у нього змарнілий. Якщо його перевдягти й помістити на лікарняне ліжко, він зійшов би за одного зі своїх пацієнтів на останній стадії.
— Сідайте, мадам, — звертається він до мене, займаючи місце за столом.
«Мадам»? Відсутність Ріка так погано на мене впливає?
— Мадам Рудан ваша тітка, чи не так?
— Саме так, лікарю.
— Буду з вами відвертим: результати аналізів не дуже гарні. Метастази поширюються, вражена печінка. У її віці лікування може завдати такої самої шкоди, як і самі ракові клітини.
Я приголомшена. Лікар звик говорити такі речі, але для тих, хто сидить перед ним, це завжди вперше. Він веде далі:
— Ми ще не розповідали вашій тітці про всю серйозність ситуації. Але, якщо бажаєте, можемо повідомити. Або зробіть це самі. Вибирати вам. Я пропоную не бити на сполох і зробити все якнайкраще.
— На вашу думку, скільки їй ще залишилося?
— У мене немає відповіді. Лікування може затримати розвиток хвороби. А стан — стабілізуватися. А може й різко погіршитися. За кілька днів ми зробимо інші аналізи та зможемо спрогнозувати тенденцію.
— У найгіршому разі, скільки їй лишилося?
Відверте запитання, але я хочу знати.
— Мені шкода, але я не маю відповіді.
— Вона мучиться?
— З огляду на її розповіді й на наш досвід — так. Але біль — це також відносне поняття в кожному окремому випадку.
— Що ви можете зробити, щоб допомогти їй?
— Незважаючи на доволі делікатну зовнішність, ваша тітка надзвичайно стійка. Якщо я можу дозволити собі пораду, то не змінюйте своєї поведінки щодо неї.
— Вона розпитувала вас про свій стан?
— Медсестри думають, що вона не знає про серйозність своєї хвороби. Гадаю, не варто її зайвий раз хвилювати.
— Дякую, лікарю. Піду провідати її.
— Дуже добре. Ох, я й забув: ми перевели її в індивідуальну палату. Їй там буде краще.
Її нове відділення ще спокійніше за попереднє. Перш ніж зайти до неї, я передала медсестрам її одяг і речі особистої гігієни, які придбала. Я також поклопоталася, щоб вона могла дивитися телевізор. Стукаю у двері, лунає її тихий голос. Я просовую голову:
— Добридень, мадам Рудан.
— Жулі! Ще навіть тижня не минуло?
— Ні, але помідори вже достигли… і я хотіла скористатися з вихідного дня.
Вона із зусиллям підводиться. Я розкриваю коробочку перед її очима.
— Є й полуниці! — вигукує вона.
Вона, мружачись, вдихає легкий аромат.
— Скоро будуть й інші. Ваш сад просто чудовий.
— Я щаслива, що ти ним опікуєшся.
Сідаю на стілець навпроти неї.
— То вони вас помістили до спокійнішої кімнати.
— Так, але мені дуже подобалася та, інша. Сусідка була не дуже, але там я могла дивитися телевізор.
— Не хвилюйтеся, щонайпізніше завтра зранку вам його тут установлять.
— Справді?
— Даю слово.
— І нічого не потрібно платити?
— Ні, мадам Рудан. Не переймайтеся.
Я змінюю тему:
— Як ви почуваєтеся?
— Я не дуже голодна, але слід зізнатися, що я тут майже нічого не роблю. А в тебе що нового? Розкажи.
Я розповіла їй про пекарню, роботу, клієнтів. І навіть про Ріка. Мені стало легше. Так, наче я поговорила з бабусею. Розповідаючи, я уявила наші стосунки такими, як я їх відчуваю. Мадам Рудан була щаслива почути мої історії. Її обличчя засяяло. Я провела в неї понад годину. Потім вона втомилася. Тож я залишила її, пообіцявши прийти знову, найпізніше в понеділок. Прощаючись, вона захотіла поцілувати мене в щоку. Я від щирого серця погодилася. Мені це піде на користь. У моєму теперішньому стані маленький прояв ніжності допоможе пережити наступні чверть години.