4
Я не знаю, чи існують люди, яким подобається працювати в банку, я — ненавиджу. Для мене банк символізує занепад нашої цивілізації. І клієнти, і персонал почуваються невдоволеними, коли приходять сюди, але в них нема вибору.
Щоранку, приходячи у відділення, ми маємо перевірити банківські автомати і, якщо щось не функціонує, повідомити команду технічного обслуговування. Якщо йдеться лише про те, щоб почистити їх, ми змушені робити це самі. Уявляєте собі? Вони всюди встановлюють банкомати, щоб скоротити персонал, а ми повинні ще про них дбати. Це так, наче ви повинні були б годувати, лікувати й чепурити інопланетних паразитів, які вас потім з'їдять. Цього ранку не було нічого, окрім наліпки з реп-гуртом. Раптом я уявила, що натрапляю на наклейку «Музичного шторму» з повідомленням про їхнє жалюгідне турне. У такому разі мене не слід змушувати до прибирання. Я б одразу все підпалила.
Щоб потрапити в банк до відчинення, потрібно пройти через тамбур. Щоразу, як мене закривають у цій скляній коробці, я блідну від думки, що ця ідіотка Жеральдін помилиться кнопкою та замість того, щоб відчинити внутрішні двері, впустить дозу транквілізатора. Я уявляю себе рибою, що задихається в целофановому пакеті та щосили б’є хвостом. Якою була б моя остання думка? Хотілося б сподіватися, що це буде якась мудра та видатна фраза, але гадаю, що спроможуся на: «Яка ж довбеха ця Жеральдін!» Вона ніколи б не стала заступником, якби довжина її ніг не була обернено пропорційна до довжини її спідниць.
Цього разу я вижила в тамбурі й двері відчинилися.
— Добридень, Жулі. Та ти шкутильгаєш! Що з тобою сталося?
— Я посковзнулася в душі.
— Ти знову вдалася до акробатичних трюків!
Я не відповіла. Бідна Жеральдін. З її фізичними даними вона, мабуть, ніколи не приймає душ так, щоб не вигинатися всім тілом. Вона вихиляється навіть тоді, коли виносить сміття. Думаю, що десь глибоко в душі вона не зла; мабуть, вона мені навіть симпатична. Але коли бачиш, як молода чарівна жінка міняє кавалерів, як рукавички, і до того ж успішна в кар'єрі, то навіть приємно припустити, що вона дурненька.
Я вже зайняла була своє місце за віконечком, коли мсьє Мортань висунув голову з кабінету.
— Мадемуазель Турнель, будь ласка, зайдіть до мене.
Мортань — це директор відділення. Півень посеред курника. Кретин. Інколи в мене складається враження, що він насправді вірить рекламним буклетам, які ми даємо нашим клієнтам. Його костюм нагадує іграшковий набір. Мабуть, у нашому світі щось пішло не так, якщо такі типи можуть управляти іншими.
— Сідайте, Жулі.
Він приземляється у своє крісло, як аеробус із двома поламаними реактивними двигунами. Щулить очі, щоб роздивитися екран. Це ранок вівторка, перший робочий день тижня в банку, і він давитиме на мене нашими «цілями».
— Це ви обслуговуєте рахунок мадам Бензема?
«Звичайно, недоумку, це написано в її досьє».
— Саме так, мсьє.
— Минулого тижня вона була за два кроки від оформлення в нашому відділенні страхового поліса на автомобіль і житло. Вона хотіла також відкрити накопичувальний рахунок для своєї доньки. І раптом — нічого. Ви мали з нею зустріч, чи не так?