— Так мсьє, минулого четверга.
— То чому вона не підписала папери?
— Вона попросила моєї поради…
— Добре, це дуже добре. Ми тут для того, щоб радити.
— Вона була готова підписати необхідні документи, тому що взамін ви надали їй короткостроковий кредит.
— Так. Ми підписали з нею взаємовигідну угоду. Це також частина нашої роботи.
Ні, лишень подивіться на нього: з переможним виглядом, у маленькій краватці та з гелем на волоссі. Жалюгідний кретин. Ані етики, ані здорового глузду. Якби я була чоловіком, то із задоволенням помочилася б на його стіл — тільки для того, щоб у простий і примітивний спосіб показати йому своє зневажливе ставлення. Утім, я не впевнена, що в таких випадках жінки за своєю сутністю елегантніші за чоловіків. Проблема в тому, що вони більш обмежені в можливості випорожнитися будь-де.
— Ви мене почули, мадемуазель Турнель?
— Звичайно, мсьє.
— То поясніть мені.
— Я не хотіла тиснути на неї. Мені здавалося, що я зловживаю її довірою…
— Та де ви знаходитеся? Це не служба допомоги для літніх людей! У цьому світі існує лише одне правило: або ти, або тебе. Тож, коли йдеться про підписання з клієнтом вигідної угоди, якою ми йому допомагаємо, я не розумію, у чому тут зловживання! Ви мусите зрозуміти філософію цієї роботи, інакше — жодного кар’єрного зростання.
Він нагадував пітбуля з докторським ступенем злодія. Потім на його обличчі засяяла така посмішка, наче він сидів на електричному стільці. І пом'якшеним тоном він додав:
— Добре, я не серджуся. У вас і без того доволі жалюгідний вигляд із цією покаліченою ногою. Цього разу я не зверну уваги, але наступного буду змушений вжити заходів.
Я підвелася-й вийшла. Ніколи не забувайте прописної істини: найгірше в цьому світі не випробування, а несправедливість.
Незважаючи на досить неприємний початок дня, я не засмутилась ані на хвилину. У мене була одна думка: цього вечора я вистерігатиму мою жертву біля вічка дверей. І через кілька годин нарешті дізнаюся, що являє собою цей таємничий Рікардо Пататра.
5
Повертаючись додому, я забрала листи з поштової скриньки і, пересвідчившись, що ніхто не спускається сходами, стала навшпиньки, щоб подивитися, чи містила що-небудь скринька мсьє Пататри. Виднілися два чи три конверти, які він не забрав, і це дозволяло припустити, що його ще нема вдома. Отже, у мене були шанси подивитися на нього, коли він проходитиме повз мої двері. Якщо, звісно, він просто їх не забув — у такому разі я топтатимусь даремно.
Сповнена рішучості, я піднялася. Програма мого вечора була насиченою. Багато чого потрібно було зробити. Я взяла одну з цих безкоштовних газет із місцевими оголошеннями про пошук роботи. Після епізоду з Мортанем я замислилася, чи не настав час розвивати свою кар'єру деінде. Переодяглася в зручний домашній одяг і поставила чайник.
У мене був такий простий план, що здавався безпрограшним. Я влаштовуюся за столом, уперше без музики, переглядаю оголошення і, щойно чую кроки на сходах, кваплюся до дверей, перевіривши перед тим, чи нічого не завадить мені на шляху. Насправді я трішки перебільшую, тому що між моєю вітальнею і дверима лише приблизно два сімдесят…
Я саме перечитувала оголошення про продаж товарів на дому — гороскоп, мушу вам сказати, мав більш правдоподібний вигляд, — як раптом почувся шум. З острахом наближаюся до дверей і дивлюся у вічко. Спрацювало реле автоматичного вмикання світла. Я чітко бачу сходову кліть, усе викривлене, округле, як у риб'ячому оці. Чую наближення людини, яка несе щось важке. Ритмічний стук. Намагаюся роздивитися того, хто піднімається. Тільки б це виявився мсьє Пататра! Щось важке, точно пакунки від переїзду. Якщо він старий або симпатичний, то вийду й допоможу. Я мушу це зробити. Весь день він не виходить у мене з голови. Раптом на майданчику, що веде на другий поверх, я помічаю тінь. Неможливо розпізнати, хто це. Вловлюю стомлене зітхання. Бачу руку на потертих перилах, чую мірну ходу. Аж раптом обличчя: мадам Рудан, літня жінка з п’ятого поверху. Зазвичай я щаслива її бачити, але не цього разу. Вона тягне за собою вщент наповнений візок — дивно, як для жінки, що живе сама. Це не вперше я її помічаю з таким вантажем. З огляду на її фігуру, їсть вона небагато. Але навіщо їй стільки харчів?
Я розчарована й до того ж почуваюся незручно. Якщо вийду, щоб допомогти мадам Рудан, їй буде неприємно, що хтось за нею спостерігає, і вона подумає, що я весь час шпигую за пересуваннями сусідів. А якщо не вийду — мене совість замучить, що я дозволила їй тягти такий вантаж. Мадам Рудан — мила жінка, завжди знайде добре слово. Я ніколи не чула, щоб вона про когось говорила щось погане. І ще я відчуваю ніжність до неї, тому що вона самотня, а самотні люди мене розчулюють. Коли мені насправді дуже сумно, то говорю собі, що через сорок років буду, як вона: їстиму, щоб жити, ні на кого не чекаючи. Незважаючи на моє поривання, я не певна, що вийти їй на допомогу буде правильно. І за той час, що я витратила на переконання самої себе, вона б уже десять разів дійшла до своєї квартири. Прикро.