Відчиняю холодильник. Просто геніально. У мене таке враження, що я в нас удома. На кухонному столі помічаю секретні теки, розкладені на два стоси. Жодного напису, нічого, що могло б розповісти про їхній вміст.
Рік буркоче:
— Ненавиджу бути хворим.
«Яка новина! Чоловік, який ненавидить бути хворим! Якщо ми знайдемо хоча б одного, хто погодиться лікуватися, не впадаючи у відчай і не виказуючи страшні муки, варті тортур інквізиції, то можна буде зняти документальний фільм».
Рік розкривається. У нього точно голий торс. А може, і не тільки. Він знову бурмоче:
— Мені то жарко, то холодно, я так більше не можу. Може, прочинити вікно?
— Маєш рацію, добрий протяг — і пневмонію забезпечено.
— Я заливаюся потом з учорашнього вечора. Мені стане ліпше, якщо прийму душ.
Думаю, він вирішив устати з ліжка. Мені надзвичайно ніяково. Піду до себе й візьму все необхідне для бульйону. Не хочу бачити його голим, не за таких обставин. Вони все ж таки недолугі, ці хлопці. Скоріше оголять свої сідниці, ніж серце.
— Я спущуся до себе за овочами.
— Ти повернешся?
Судячи з його тону, йому б цього дуже хотілося.
— За десять хвилин. У тебе буде час прийняти душ.
— О’кей. Двері будуть відчинені.
Насправді мені потрібно менше ніж три хвилини, щоб зайти до себе, забрати овочі, ще два-три інгредієнти й повернутися. Але я дам йому час. Це жахливо, але я така щаслива, що він захворів… Я поруч із ним, так, наче ми живемо разом, наче крім нас більше нікого не існує. Він мене потребує, я доглядаю його, нічого й нікого між нами. Ідеальне життя. Таким має бутй щастя: хворий хлопець і дівчина, яка вміє варити суп.
Я повертаюся без стуку.
— Ріку?
Ніхто не відповідає. Вода більше не тече у ванній. Підходжу до його кімнати. Заснув. Я навшпиньки наближаюся. Він міцно спить. Сідаю на краю ліжка. Дивлюся на нього й наважуюся погладити його чоло, занурюю пальці у волосся. Я ніколи не спостерігала за ним, коли він спить. Уві сні люди завжди такі зворушливі. Вони вразливі. Наче довіряють вам своє тіло.
Рік так міцно спить, що я можу притиснутися до нього й він навіть не помітить. Але не наважуюся. Мені нема на що скаржитися. Нарешті я можу роздивитися форму його плечей і рук, обриси його обличчя, підборіддя, губи. Його довгі вії, його повіки. Я знову його гладжу, і мені хочеться вірити, що в такому стані, заснувши, як дитя, він не заперечує проти моєї присутності.
Ріку, ти довіряєш мені. Дозволяєш доглядати за тобою, торкатися тебе, як ніколи раніше. Чому ж ти не розкриєш мені своєї таємниці? Чому ти захворів? Цей безглуздий проект забрав усі твої сили? Я знаю, що ти не розповіси. Я б хотіла, щоб цей момент тривав вічно, більше нічого не прошу в життя, лише відчувати те, що відчуваю зараз.
Незважаючи ні на що, в уяві знову постають теки на кухонному столі. Рік ніколи ні в чому не зізнається, але в мене є нагода дізнатися. Я повертаю голову й помічаю їх. Продовжувати гладити його волосся чи скористатися з можливості й заглянути всередину? Адвокат і прокурор у моїй голові розпочали свою суперечку. Це велика бійка! Прокурор погрожує, але адвокат показує йому язика. Його це дратує, і він перескакує через стійку, щоб добряче вліпити опоненту. Вони сваряться й починають душити один одного своїми маленькими хутряними шарфами. Як зворушливо! Я оголошую перерву.
Покидаю Ріка. Зачиняю двері до його кімнати, щоб він не заскочив мене зненацька. У мене тремтять руки. Яку розгорнути першою? Вибираю теку навмання. Вона містить рахунки. Наступна — декілька файлів із ремонту комп’ютерів. Якщо це його справжня робота, то вона не забирає багато часу. У наступній — світлини резиденції Дебрей: корпус із покритими черепицею дахами, ательє й різні входи до садиби. На іншому знімку — домофон і палець, що тисне на кнопку. Із серії фото можна відновити код. Є також знімки, зняті з висоти пташиного польоту. Я стурбовано переглядаю документи. Як він це все отримав? Наступна — грубіша, червона папка. Я прибираю резинки-фіксатори. У мене погане передчуття. Зверху копія календаря із закресленою датою — тридцять перше жовтня. Є також плани споруд, заводу, різноманітних ательє. На деяких синім зазначено маршрут. Я раптом натрапляю на дещо серйозніше: копію плану з умовними позначками «Головна зала музею». Мені важко орієнтуватися, але там помітне розташування виставкових вітрин. Номер сімнадцять обведено червоним кольором.
Я чую шум у Ріковій кімнаті. Згортаю все нашвидкуруч.
— Жулі?
— Іду!
Він підвівся на ліжку. У нього розпатлане волосся від моїх пальців і від подушки. Він потягується.