— Добридень, Жулі. Ти сьогодні вже краще ходиш.
— Добридень, мадам Бержеро. Насправді краще.
Не знаю, як їй це вдається. Завжди сповнена енергії, усміхнена, уважна до людей. Це одна з небагатьох жінок, яка була закохана у свого чоловіка. Він випікав хліб, вона цей хліб продавала. Аж ось три роки тому він раптово помер. Інфаркт у п’ятдесят п’ять років. Це єдиний випадок, коли я бачила її в сльозах. Наступного після поховання дня вона відчинила пекарню. У неї не було чого продавати, але вона була на робочому місці. Так тривало цілий тиждень. Клієнти приходили. Вона стояла за прилавком, як зазвичай, але цілком розгублена. Кожен висловлював свої співчуття й не наважувався дивитися на порожню вітрину. Два тижні у кварталі ніхто не їв хліба. Це ще одне, за що я люблю це місце. Мохамед не скористався з нагоди, щоб збільшити свій асортимент. Просто наглядав за нею краєм ока, крізь вітрину. Саме він подав оголошення в газету, і вже за місяць вона найняла Жульєна, нового пекаря. Він молодий, і хліб у нього смачніший, але ніхто йому про це ніколи не скаже.
Цього ранку, як завжди, пахло теплою випічкою. Ванесса, продавчиня, викладала круасани на вітрині. Обожнюю цей смачний, особливий аромат. Під час випікання хліба він стелиться вулицею. Я все віддала б, щоб жити у квартирі поверхом вище й завжди вдихати цей аромат крізь прочинене вікно. Ми обмінялися кількома словами, і мадам Бержеро загорнула мій круасан. Тієї миті, коли я прощалася й хотіла була вийти, вона затримала мене:
— Почекай, я піду з тобою. Мені треба сказати кілька слів Мохамеду — він знову захопив мій тротуар своїми овочами.
— Я можу йому сказати, якщо бажаєте.
— Ні, так я трішки розімнуся і, зрештою, постараюся йому пояснити, що негарно займати територію, яка йому не належить.
— Гадаю, він погодиться з вами, мадам Бержеро.
— То чого ж він розкладає свої овочі коло моєї реклами з морозивом?
Жінка пішла зі мною на вулицю, і я вже очікувала, що вона розпочне одну зі своїх економіко-політичних тирад, які вбиває в голову бідному Мохамеду. Наче дві багатонаціональні компанії сперечаються за ринок на багато мільярдів доларів.
Раптом, цілком змінюючи тему, вона кинула:
— Насправді, він милий, той новенький із твого будинку.
— Хто?
— Мсьє… Патая.
Я думала, що задихнуся.
«Будьте точнішою. Його звати Пататра. Опишіть його детальніше, негайно. Чи нема у вас фото? Ніхто так не чекав на цього чоловіка, як я. Щовечора виглядаю його вдома. Чому я єдина, хто його не бачив? Чорт забирай, невже я остання побачу його обличчя, тоді як достоту перша посміялася над його прізвищем».
Я стрималася:
— Невже? Він гарний?
— Я вважаю, що він наділений шармом. Він виходить після тебе зранку, але ти точно скоро з ним зустрінешся.
Ця фраза мене розізлила. Хіба я така, що задовольнюся цим «скоро»? Я собі поставила ультиматум: цього вечора, неважливо у який спосіб, я його побачу. Якщо буде потрібно, то прикинуся мертвою на сходах і лежатиму доти, поки він повернеться і знайде мене. Я розіб’ю табір на його сходовому майданчику, удаючи сліпу з амнезією, або краще піду подзвоню в його двері, щоб продати календарі за півроку наперед, вигадаю нашвидкуруч історію з пожежними і сміттярами. Не важливо як, але я урочисто заприсяглася, що більше жодного вечора не проведу приклеєною до дверей.
Я навіть не чула, як сперечаються Мохамед і мадам Бержеро. Пішла на роботу, як на поле бою. Цього дня всім казала «ні». Точно за розкладом я впорядкувала свій робочий стіл і повернулася додому зі швидкістю світла. З моїм приходом сталася трагедія.
7
Спочатку огляд поштової скриньки. Я стала навшпиньки. Освітила її нутрощі й побачила три конверти. Він отримує багато листів як на людину, що переїхала кілька днів тому. Помічаю офіційний лист, можливо, з префектури чи міністерства. Що ж це таке? Якщо мені вдасться дізнатися, то це буде моєю помстою. Оскільки всі, окрім мене, його бачили, я перша дізнаюся про його діяльність. Потім, у свою чергу, зможу заявити з невинним виглядом: «Та ну? Хіба ви не знали?»
Намагаюся роздивитися детальніше, але конверт зверху заважає. За допомогою ліхтаря, саме такого завменшки, щоб пролізти в щілину, хочу посунути лист. Проникаю якнайдалі. Лишається ще кілька сантиметрів. Я вже тримаю його кінчиками пальців, роблю ще одне зусилля. Я майже досягла мети — і тут: бада-бум у скриньці Пататра! Знову прокляття на мою голову. Увімкнений ліхтарик упав на його листи. Раптом поштова скринька перетворилася на маленький освітлений іграшковий будиночок. Там ми розмістимо вітальню, тут кухню, а лялька «Юпі» зайде, коли матиме ключ. Мене це вибило з рівноваги! Я знову утнула дурницю. Потрібно забрати цей ліхтарик. Просовую пальці: він не так уже й далеко. Має все вийти: у мене тоненькі пальчики. Я докладаю зусиль. Клята лялька «Юпі» могла б мені допомогти. Почуваюся бідолашною маленькою мавпочкою, яка потрапила в пастку браконьєрів і не хоче випускати з лапок арахіс, схований в кокосовому горісі. Я торкаюся ліхтаря пучкою середнього пальця. Той висковзує. Притримай його, лялько «Юпі», а то я відірву тобі голову! У мене немає вибору, просовую руку далі. Долоня майже вся пролізла, але ліхтарик усе ще недосяжний. Другого шансу не буде, тож я не здамся, навіть якщо мені сильно болітиме. Так і є — я поранила руку, але долоня всередині. Тепер болить зап’ястя, металічний обвідок щілини роздер на ньому шкіру. Раптом: кошмар, жахіття. Я чую потріскування з боку вхідних дверей. Хтось набрав код і готується ввійти. Мене спіймають на гарячому, саме тоді, коли я застрягла в поштовій скриньці сусіда. Тепер я знаю, що відчуває кролик у світлі фар вантажівки, яка наближається. Боже, благаю, нехай це буде один із тих літніх пожильців, що погано бачать! Або зроби мене невидимою! Я так панікувала, що, думаю, сказала це вголос. Ви можете уявити, які безглузді прохання вислуховує Господь? Добре було б, якби його не існувало, — було б на одного свідка менше. Двері відчиняються. Світло засліплює очі, рука в поштовій скриньці — за таких обставин важко роздивитися, хто саме зайшов.