Ми розходимося. Ксав'є і Софі сідають кожен у своє авто. Машина Софі майже така ж широка, як у Ксав'є. Дивовижний кортеж сигналить і зникає за поворотом. Мадам Бержеро і я залишаємося на тротуарі самі.
— Пригоди тривають, дівчинко моя, — промовляє колишня російська мільярдерка, — але нам слід повертатися до роботи.
— Не знаю, як вам дякувати.
— Я нічого не зробила. Мене найбільше мучило бажання сходити в туалет.
Дуже хочу її обійняти, але не наважуюся.
— Можна вам поставити одне запитання?
— Звичайно, але не тягни. Скоро в дітей завершаться уроки, і нам буде непереливки.
— Чому ви погодилися на це божевілля?
Спочатку вона вагається, але потім спокійно відповідає:
— Знаєш, Жулі, мені не пощастило мати дітей. Я знаю тебе вже давно, і твоя поява в пекарні пішла на користь усім, особливо мені. Ти для мене як дочка, якої в нас із Марселем так і не було. Тож сьогодні я вчинила те, на що батьки здатні заради свого чада. А тепер ходімо працювати.
Мадам Бержеро поправляє своє манто й зачіску. Вона не просто має вигляд знатної жінки, вона й справді такою є.
74
Я завжди дивилася на речі та на людей, знаючи, що колись розлучуся з ними. Мій план пограбування з тріском провалився. Але я все ж таки піду побачитися з Ріком, щоб зізнатися в тому, що я намагалася зробити. Не думаю, що це змінить ситуацію. Варто лише пригадати його останній погляд, щоб усвідомити це.
Я стукаю до нього у двері. Вони відчиняються.
— Жулі, я ж сказав, що повернуся трішки пізніше.
— Я знаю, Ріку, і дуже добре пам'ятаю, що ти мені сказав. Але мені потрібно поговорити з тобою сьогодні ввечері.
Збентежений, він дозволяє мені ввійти і з порогу попереджає:
— У мене обмаль часу.
«Я й не сумніваюся».
— Я й не сумніваюся, з огляду на те, що ти готуєш.
Він здивовано насупив брови.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Я знаю, що ти хочеш удертися до маєтку Дебрей із метою пограбування.
Він блідне.
— Ти хочеш викрасти експонат із вітрини під номером сімнадцять.
— Жулі, що ти таке верзеш?
— Не перебивай мене, будь ласка. Потім ти більше про мене не почуєш. Я просто прийшла попередити тебе, що вона порожня. Вона не містить жодної прикраси. Тобі також потрібно знати, що до зали потрапити просто неможливо. Її захищають броньовані двері, охорона й електронні системи захисту.
Він підсуває стілець і сідає. Я залишаюся стояти й веду далі:
— У тебе жодного шансу, Ріку. Я не знаю, що саме ти хочеш викрасти, але тобі це не вдасться. Я навіть хотіла запропонувати тобі свою допомогу. Заради тебе я готова була проповзти вентиляційними шахтами чи стояти на варті, але це не має сенсу.
— Як ти про це все довідалася? Звідки ти знаєш про це місце? Ти працюєш на них?
— Ні, Ріку. Я пішла туди сьогодні по обіді заради тебе. Я всюди була, все оглянула.
— Як ти це зробила?
— Не має значення. Важливо те, що я на власні очі переконалася в неможливості цієї операції. Ріку, покинь мене, якщо хочеш, але благаю, відмовся від цього божевілля.
' Він засовався на стільці й недовірливо подивився на мене:
— Чому ти це зробила?
— Тому що я кохаю тебе, Ріку. Тому що я краще буду ризикувати з тобою, ніж удаватиму щасливу без тебе. Якщо ти зникнеш, то забереш моє життя із собою. Воно буде мені непотрібне. Я не знаю, чому ти хочеш викрасти цю прикрасу, але це питання вже місяцями мучить мене. Я бачу, що ти хороша людина. Це видно з того, як ти розмовляєш, із того, як поводишся з іншими, навіть коли спиш.
Я зараз не втримаюся й заплачу.
— Мені багато чого не відомо, Ріку, але я точно знаю одне: моє життя не матиме сенсу без тебе. Я втрачу свій шанс. Я можу любити весь світ за умови, що моє кохання до тебе буде неповторним. Я готова все покинути, усе втратити, щоб жити поруч із тобою.
Він хилить голову, але я ще не завершила:
— Зараз я можу тобі зізнатися. Я так хотіла довідатися, хто ти, що залізла до твоєї поштової скриньки. Кожне твоє слово вкарбоване в мою пам’ять. Я пам’ятаю кожен твій погляд, кожен поцілунок. Хоча їх було небагато… Якби ти знав, скільки разів я сподівалася на твої обійми…
Він обхоплює руками голову й зітхає:
— Чому ти мені раніше цього не сказала?
— Тому що боялася! Боялася, що втрачу тебе, що ти відштовхнеш мене! До речі, я принесла тобі маленький сувенір із музею.
Я копирсаюся в пакеті, який досі тримала, наче рятувальний круг.
— Ти мені подарував чоловічий светр, тож не розсердишся, коли я подарую тобі жіночу сумочку.
Я простягаю йому стару поношену сумку. Він приголомшений.